Марина та Сергій Дяченко - Vita Nostra

Захаром, взяла з його рук маленьку вологу ганчірку й, одну за одною, почала чистити тьмяні монети. Від її зусиль «нуль» на аверсі змінювався на п’ятірки, десятки, вісімки, а коли вісімки падали на бік — Сашці бачився знак нескінченність…

«Давно ти тут?» — запитала вона в Захара. А той відповів: «Тут нема четвертого виміру. І третього теж». І Сашка побачила, що й монети, й Захар, і вона сама намальовані на площині, а час на картині не йде…

Вона прокинулася вже затемна. За вікнами сипав сніг. Десь на Сакко і Ванцетті пошкрябувала лопата двірника.

До іспиту залишалося менше доби.

* * *

Увечері Сашка попрощалася з господинею і подзвонила мамі. Валечка знову хворів, а Валентин поїхав у відрядження й дотепер не повертався. Мамин голос звучав тонко, очужіло, як із іншого світу. «Усе буде добре», — сказала Сашка, хоча чудово знала, що мама їй не повірить.

Валізу було зібрано майже наполовину. Сашка подумала, що уявлення не має, де доведеться її розпаковувати й чи доведеться взагалі. І з задоволенням усвідомила — ця думка анітрохи її не лякає.

Вона зібрала сміття — старі чернетки, конспекти, уривки паперу — і востаннє розтопила камін. Списаний папір горів погано.

Хтось подзвонив у двері. Сашка побачила у вікно Фарита Коженникова й уперше в житті не злякалася.

Він увійшов. Озирнувся. Сів на стілець. Сашка ще не скінчила прибирання, подекуди валялися поліетиленові кульки, у кутку стояли віник, совок і швабра.

— Готова до від’їзду?

— Фарите, — сухо сказала Сашка, — у мене дуже багато справ. Якщо ви хочете сказати щось важливе — будь ласка. А якщо ні… Самі бачите — я тут байдики не б’ю.

Він похитнувся взад-вперед.

— Важливе… Мабуть. Як ти гадаєш, хто з твоїх однокурсників відмовився б від іспиту, якби мав таку можливість?

— Усі.

— Ти впевнена?

— Абсолютно. Ми, звісно, можемо один одного підбадьорювати, ми впевнені в успіху… Ми — слова, ми повинні прозвучати, реалізувати наше призначення… Але якби хтось міг вислизнути, втекти, вшитися безкарно — полетів би зі свистом, тільки п’яти мелькнули б.

— І ти?

— Що — я?

Коженников поправив дужку окулярів на переніссі.

— Як твій куратор я офіційно пропоную тобі звільнення від іспиту. Звільнення від навчання в інституті. Офіційно. За схемою «це був сон».

Вогонь гудів у каміні. Догорали старі конспекти, папірці, чернетки. Сашка сиділа біля столу — дуже прямо.

Минула хвилина.

— Ви пожартували?

Він зняв окуляри. Сашка зустрілася поглядом із його звичайними, навіть пересічними карими очима.

— Ні.

— Фарите, ви знущаєтеся?!

— Ні. Скажу відразу: ніхто з твоїх однокурсників не отримував такої пропозиції й не отримає.

— А чому я…

— Тому що.

Сашка стисла пальці. Секунду тому вона була впевнена в собі, спокійна, навіть очужіла… Секунду тому вона була доросла, позбавлена страху, прямо дивилася в обличчя долі…

— Тобі знову буде шістнадцять. Усе подальше виявиться сном і забудеться.

— Це неможливо.

Він посміхнувся.

Сашка дивилася на нього. Його обличчя розпливалося перед її очима. Вона давно не плакала. Сашка забула, як плачуть. Вона не вірила, що напередодні іспиту щось здатне так її приголомшити.

— Думай. «Це був сон». Скажеш і прокинешся. Там само. І нічого не повториться. Мене не буде. Не буде інституту. Вступиш на філологію… Якщо не провалишся з першого разу. Ну, зважилася?

Сашка вп’ялася зубами в пальці.

Мама… Валентин… І маленький Валечка. Їх не буде… А буде… можливо… Все зовсім інакше… Все інакше… Чи буде мама щаслива? Звичайно, адже в неї буде Сашка… Навіть без Валентина, без дитини… У мами буде Сашка! Вона зробить усе, щоб…

Слово. Дієслово. Гармонія Мови. Кришталевий термітник змістів. Нелюдська краса. Нескінченне пізнання. Сторінка за сторінкою, і книга не закінчується, найцікавіша книга, невже Сашка не дізнається, що ж було далі?

Мінус три з половиною роки, тяжких, страшних… Це був сон, як просто, це лише сон…

Костя. Його не буде в її житті, це на краще. Єгор… У них немає вибору, їм ніколи не доведеться вибирати…

ЯКІ ВОНИ ЩАСЛИВІ!

— Фарите, ну навіщо?! Що я вам зробила… Чому ви постійно до мене… чіпляєтеся… За що?!

— Сашко?

— За що мені цей вибір? Я не можу…

Вона сиділа вже на підлозі, скорчена, притискала долоні до щік. Коженников присів поруч.

— Я? Чіпляюся? До тебе?! Та в тебе й волосинки з голови не впало! Твої близькі живі, більш-менш здорові, щасливі…

— Я не можу вибирати! Я не можу — ось так — вибирати, розумієте чи ні?! За що…

— Облиш. Кожен із твоїх однокурсників… Із усіх, хто вчився коли-небудь на третьому курсі, віддав би правицю за таку можливість.

— Чому? Чому саме так? — Вона підняла на нього залиті слізьми очі. — Чому страхом? Чому не… чому не пояснити? Я б училася… гарно-гарно!

Він похитав головою.

— Не вчилася б, Сашко. За межу виводить тільки сильний стимул. Мотивація.

— Але є ж… Інші стимули… Любов… Честолюбство…

— Рівноцінних нема, — сказав він майже з жалем. — Це наслідок об’єктивних, непорушних законів. Жити — значить бути вразливим. Любити — значить боятися. А хто не боїться — той спокійний, як удав, і любити не може. — Він обійняв її за плечі. — Ну, ти зважилася?

Сашка відштовхнула його руку і встала. Закусила губу. Сльози текли по щоках — ну й нехай. Погано, що перехоплює подих і тому голос звучить жалібно.

— Зважилася. Я хочу закінчити інститут. Стати частиною Мови. Прозвучати. Піти в аспірантуру… Тому я йду завтра на іспит, — вона похитнулася, але встояла.

У Коженникова звузилися зіниці. Миттєво. Його очі наче освітилися зсередини, Сашка відсахнулася.

— Це твоє останнє слово?

Вона замружилася.

— Так.

* * *

— Доброго дня, третьокурсники.

І зал, і сцена були яскраво освітлені. Портнов і Стерх стояли внизу, біля першого ряду крісел, а за довгим столом, встановленим з переднього краю сцени, сиділи двоє чоловіків і жінка. Жінку звали Іриною Анатоліївною, вона викладала спеціальність на курсі Єгора. Чоловіків Сашка ніколи раніше не бачила. Точніше, так їй здавалося, поки один із них, крайній ліворуч, не підвів голову. Сашка роззявила рота: це був фізрук Дім Дімич. У костюмі, при краватці. З незвичним виразом обличчя: воно наче застигло. Ніби всі м’язи, відповідальні за міміку, перетворилися на алебастр.

Третій екзаменатор — білявий, на вигляд йому років сорок — ніколи не був людиною. Функція, як і Портнов.

Скрегіт старих дерев’яних крісел здавався оглушливим. Сашка сіла на середині другого ряду, праворуч від неї опинився Денис М’ясковський, а ліворуч — Ліза Павленко. Костя сидів у першому