Рік Рірдан - Зниклий герой, Рік Рірдан

Коли вони минали пагорби поряд із Іст-Бей, обличчя Джейсона напружилось. Він так далеко висунувся із дверей, що Пайпер злякалася, що він впаде.

Він вказав кудись.

— Що це?

Пайпер глянула вниз, але не побачила нічого цікавого — просто пагорби, ліси, будинки, вузенькі доріжки в каньйонах. Автострада проходила крізь тунель у пагорбах і з’єднувала Іст-Бей з містечками.

— Де? — запитала вона.

— Та дорога, — відповів він. — Та, що йде крізь пагорби.

Пайпер узяла комунікаційну каску, яку отримала від пілотесси, і передала запитання по радіо. Відповідь виявилась не дуже захопливою.

— Вона сказала, що це автомагістраль № 24, — повідомила Пайпер. — Це Кальдекотський тунель. А що?

Джейсон впився очима у вхід до тунелю, але нічого не сказав. Коли вони пролетіли над центром Окленда, тунель зник з поля зору, але Джейсон все одно витріщався вдалечінь. Його вираз обличчя був майже таким само неспокійним, як і у тата Пайпер.

— Чудовиська, — промовив тато, по його щоці ковзнула сльоза. — Я живу у світі чудовиськ.

XLVI ПАЙПЕР

Служба авіадиспетчерів оклендського аеропорту не хотіла дозволяти посадку поза розкладом... поки на зв’язок не вийшла Пайпер. Тоді виявилося, що проблем не має.

Вони вийшли на передангарну площадку, і всі подивилися на Пайпер.

— Що тепер? — запитав її Джейсон.

Вона почувалася ніяково. Їй не хотілось бути головною, та заради батька вона мусила поводитись упевнено. Плану в неї не було. Вона згадала, що тато прилетів у Окленд. Це означало, що його особистий літак досі тут. Але було сонцестояння. Вони мусять урятувати Геру. Вони гадки не мають, куди їм прямувати і чи не запізно вже. До того ж як вона може залишити тата в такому стані?

— Спочатку, — промовила вона. — Я... я мушу відвезти тата додому. Перепрошую, хлопці.

Їх обличчя витягнулися.

— О, — вимовив Лео. — Тобто авжеж. Ти потрібна йому зараз. Ми якось упораємось.

— Ні, Пайпс. — Тато сидів біля дверей гелікоптера з ковдрою на плечах. Однак підвівся і хитаючись підійшов до них. — У тебе є місія. Завдання. Я не можу...

— Я подбаю про нього, — промовив тренер Хедж.

Пайпер витріщилася на нього. Від кого, від кого, а від сатира вона точно не очікувала такої пропозиції.

— Ви? — запитала вона.

— Я захисник, — сказав Хедж. — Така в мене робота, а не ці бійки.

Він здавався трохи пригніченим, і Пайпер усвідомила, що, можливо, їй не варто було пригадувати, як він втратив свідомість у останній битві. Якось по-своєму сатир, можливо, був не менш вразливим, ніж її тато.

Але тут Хедж випрямився і виставив щелепи.

— Авжеж, у бійках я теж управний, — він з ви кликом впився очима в кожного з них.

— Так, — сказав Джейсон.

— Жахаючий, — погодився Лео.

Тренер рохнув.

— Але я — захисник, і впораюсь із цим. Твій татко має рацію, Пайпер. Тобі варто продовжити місію.

— Але... — У Пайпер закололо в очах, так наче вона знову потрапила в лісову пожежу. — Тато...

Він простягнув руки, і вона обійняла його. Він здавався слабким і тремтів так сильно, що це лякало її.

— Дамо їм хвилинку, — сказав Джейсон, і вони відвели пілотессу на декілька ярдів геть.

— Не можу в це повірити, — промовив тато. — Я підвів тебе.

— Ні, тату!

— Речі, що вони робили зі мною, Пайпер... видіння, що показали мені...

— Тату, послухай. — Вона дістала з кишені пляшечку. — Афродіта дала мені це, для тебе. Воно забирає недавні спогади. Воно зробить так, наче нічого з усього цього не траплялось.

Він витріщився на неї, наче перекладаючи її слова з іноземної мови.

— Але ти — герой. Я забуду про це?

— Так, — прошепотіла Пайпер. Вона додала переконливу нотку до свого голосу. — Так, забудеш. Усе буде як... як раніше.

Він заплющив очі і важко зітхнув.

— Я люблю тебе, Пайпер. Завжди любив. Я... я відсилав тебе, тому що не хотів, щоб ти побачила, як жив я. Ані моє дитинство — бідність, безнадійність, — ані божевілля Голлівуда. Я вважав... вважав, що захищаю тебе. — Він спромігся на нервовий смішок. — Наче життя без мене краще чи безпечніше.

Пайпер узяла його за руку. Вона багато разів чула про те, що він хоче її захистити, але ніколи йому не вірила. Вона завжди вважала, що він просто діє практично. Тато здавався їй таким упевненим і безтурботним, наче його життя було веселою розвагою. Як він міг заявляти, що їй потрібен захист від цього?

Та зараз Пайпер зрозуміла, що він діяв заради неї, намагався не показувати, яким був наляканим і невпевненим. Він дійсно намагався її захистити. А тепер його здатність усе приховувати була знищена.

Вона протягнула йому пляшечку.

— Випий це. Можливо, колись ми знову зможемо про все поговорити. Коли ти зможеш.

— Коли я зможу, — пробурмотів він. — Говориш так, наче... наче це я підліток. Я начебто повинен бути батьком.

Він узяв пляшечку. Його очі засвітилися маленькою відчайдушною надією.

— Я люблю тебе, Пайпс!

— Я теж тебе люблю, тату!

Він випив рожеву рідину. Його очі закотились під лоба, і він звалився головою вниз. Пайпер підхопила його, і на допомогу поспішили друзі.

— Тримаю, — сказав Хедж. Сатир спотикнувся, але йому дістало сил, щоб утримати Трістана МакЛіна у вертикальному положенні. — Я попросив нашу приятельку викликати його літак. Він незабром буде. Домашня адреса?

Пайпер хотіла було сказати. Але потім дещо спало їй на думку. Вона перевірила кишені тата. Його мобільний досі був там. Здавалося химерним, що в нього залишилося щось настільки звичайне після того, через що він пройшов, та вона припустила, що в Енцелада не було жодного приводу забирати телефон.

— Усе тут, — промовила Пайпер. — Адреса, номер шофера. Тільки остерігайтеся Джейн.

Очі Хеджа загорілися, наче він відчув можливу бійку.