Рік Рірдан - Зниклий герой, Рік Рірдан

— Хто така Джейн?

Поки Пайпер усе пояснила, до гелікоптера наблизився татів блискучий білий «Гольфстрім».

Хедж і стюардеса підняли тата на борт. А потім сатир спустився востаннє, щоб попрощатися. Він обійняв Пайпер, пильно подивився на Джейсона і Лео.

— Ви, пиріжки, подбайте про цю дівчинку, чули? Або я змушу вас віджиматися.

— Авжеж, тренере, — сказав Лео з усмішкою.

— Жодних віджимань, — пообіцяв Джейсон.

Пайпер ще раз обійняла старого сатира.

— Дякую, Ілісоне. Подбайте про нього, будь ласка.

— Подбаю, МакЛін, — запевнив він. — На цьому літаку є імбирне пиво й овочеві енчілади, а ще стовідсотково лляні серветки — смакота! До такого неважко звикнути.

Поки він біг по сходах, то загубив один черевик, і на мить його копито стало видно. Очі стюардеси розширились, але вона відвела погляд і вдала, наче все гаразд. Пайпер зробила висновок, що та, мабуть, бачила і дивніші речі, працюючи на Трістана МакЛіна.

Коли літак попрямував злітно-посадковою смугою, Пайпер заплакала. Вона стримувалася занадто довго і більше не могла так продовжувати. За мить вона опинилась в обіймах Джейсона, а Лео ніяково стояв поряд і діставав серветки з пояса.

— Твій тато в надійних руках, — сказав Джейсон. — Ти правильно вчинила.

Вона схлипнула, ткнувшись у його футболку. Вона дозволила собі залишатися в обіймах ще шість подихів. Сім. А потім вирішила, що більше не може себе жаліти. Вона потрібна їм. Пілотесса гелікоптера вже здавалась тривожною, наче почала запитувати себе, чому сюди прилетіла.

— Дякую, хлопці, — промовила Пайпер. — Я...

Вона хотіла сказати їм, як багато вони означають для неї. Вони пожертвували всім, можливо, навіть завданням, щоб допомогти їй. Вона не здатна їм відплатити, не здатна навіть висловити свою вдячність. Але по їхній обличчях було видно, що вони розуміють.

А потім поряд із Джейсоном затремтіло повітря. Спочатку Пайпер вирішила, що це теплі струмені повітря від розпеченого асфальту або, можливо, газові пари від гелікоптера, однак вона вже бачила щось подібне раніше, у фонтані Медеї. Це було повідомлення Іриди. У повітрі з’явилось зображення — темноволоса дівчина в сріблястому зимовому камуфляжі, з луком у руках.

Джейсон відсахнувся з несподіванки.

— Талія!

— Дякувати богам, — промовила мисливиця. Важко було розрізнити місце позаду неї, але Пайпер чула крики, брязкіт металу об метал і вибухи.

— Ми знайшли її, — сказала Талія. — Де ви?

— Окленд, — відповів Джейсон. — Де ти?

— «Будинок Вовка»! Окленд це добре. Ви не дуже далеко. Ми утримуємо посіпак велетня, але це ненадовго. Дістаньтесь сюди до заходу сонця, інакше все буде скінчено.

— Тобто ще не запізно? — крикнула Пайпер. Усередині неї прокинулась надія, але вираз обличчя Талії швидко її приглушив.

— Поки що ні, — сказала Талія. — Але Джейсоне... усе гірше, ніж я думала. Порфіріон відроджується. Поспішайте.

— Але де «Будинок Вовка»? — випалив Джейсон.

— Наша остання поїздка, — відповіла Талія, її зображення почало мерехтіти. — Парк. Джек Лондон. Пригадуєш?

Пайпер не бачила в цьому жодного сенсу, але Джейсон виглядав так, наче усе зрозумів. Він захитався, його обличчя зблідло, і повідомлення Іриди зникло.

— Старий, з тобою все гаразд? — запитав Лео. — Ти знаєш, де вона?

— Так, — сказав Джейсон. — Долина Сонома. Недалеко. Якщо полетимо.

Пайпер повернулась до пілотесси, яка дивилась на все це зі зростаючим замішанням на обличчі.

— Пані, — промовила Пайпер з найкращою своєю усмішкою. — Ви ж не проти допомогти нам ще раз, еге ж?

— Не проти, — погодилась пілотесса.

— Ми не можемо взяти смертну на поле битви, — сказав Джейсон. — Занадто небезпечно.

Він повернувся до Лео.

— Гадаєш, зможеш керувати цією штукою?

— Е-е... — вираз Лео не дуже втішав Пайпер. Але потім він поклав руку на бік гелікоптера і сильно зосередився, наче прислухався до машини.

— «Белл-412ХР», багатоцільовий гелікоптер, — промовив Лео. — Композитний чотирилопасний несучий гвинт, швидкість крейсерського польоту — двадцять дві морські милі, практична стеля — двадцять тисяч футів. Бак майже повний. Авжеж, я можу цим керувати.

Пайпер знову всміхнулась до пілотесси.

— Ви ж не заперечуєте, якщо неповнолітній юнак без ліцензії позичить у вас гелікоптер, еге ж? Ми повернемо його.

— Я... — Пілотесса ледве не вдавилася словами, однак вимовила: — Ні, я не заперечую.

Лео ошкірився.

— Застрибуй, малечо! Дядечко Лео відвезе вас на прогулянку.

XLVII ЛЕО

Керувати гелікоптером? Авжеж, чому б ні? Цього тижня Лео робив і божевільніші речі.

Коли вони летіли над містом Річмонд, сонце почало сідати. Лео не вірилось, що день минув так швидко. Він знов упевнився, що ніщо не змушує час летіти швидше за синдром порушення уваги і хорошу бійку на смерть.

Пілотуючи гелікоптер, він то почувався впевнено, то панікував. Якщо він про це не думав, то виявлялося, що він мимоволі смикає правильні перемикачі, слідкує за висотоміром, повільно тягне за ручку управління і летить прямо. Якщо він дозволяв собі думати, що робить, то починав панікувати. Він уявляв тітку Розу, що горланить на нього іспанською, мовляв, що він малолітній псих, який зараз розіб’ється і згорить. Частково він припускав, що вона має рацію.

— Усе гаразд? — запитала Пайпер з місця другого пілота. Вона здавалась більш знервованою, ніж Лео, тож він зробив натягнуто-хоробрий вираз обличчя.

— Краще й бути не може, — сказав він. — То що це за «Будинок Вовка»?

Джейсон нахилився між двох сидінь.

— Занедбаний маєток у долині Сонома. Його збудував напівбог — Джек Лондон.

Лео не міг визначити це ім’я.

— Актор?

— Письменник, — сказала Пайпер. — Усілякі пригоди, так? «Поклик предків»? «Біле ікло»?

— Еге, — відповів Джейсон. — Він був сином Меркурія... тобто Гермеса. Шукач пригод, подорожував світом. Деякий час навіть був волоцюгою. А потім заробив статок письменництвом. Придбав велике ранчо в провінції та вирішив побудувати величезний маєток — «Будинок Вовка».

— Названий так, тому що він писав про вовків?