Рік Рірдан - Зниклий герой, Рік Рірдан

— Частково, — відповів Джейсон. — Але місцеперебування і причина, чому він писав про вовків, — прозорий натяк на його особистий досвід. В історії його життя багато невідомого — як він народився, ким був його батько, чому він так багато мандрував — речі, які можна пояснити тільки якщо знаєш, що він був напівбогом.

Під ними промайнула затока, а гелікоптер полетів далі на північ. Попереду, скільки сягало око, тягнулись жовті пагорби.

— То Джек Лондон ходив у Табір напівкровок, — припустив Лео.

— Ні, — сказав Джейсон. — Ні, не ходив.

— Друзяко, у мене дах їде від твоїх таємничих балачок. Ти пам’ятаєш своє минуле чи ні?

— Частинами, — відповів Джейсон. — Тільки частинами. Жодна з них неприємна. «Будинок Вовка» розташовується на священній землі. Там Лондон почав свій шлях дитиною — там він з’ясував, що є напівбогом. Тому він туди повернувся. Думав, що зможе там жити, привласнити ту землю, але вона не була призначена для нього. «Будинок Вовка» був проклятий. Він згорів за тиждень до того, як Лондон і його дружина мали вселитись. Декілька років по тому Лондон помер, а його прах поховали на території маєтку.

— Отже, — сказала Пайпер, — звідки ти все це знаєш?

— Я так само почав свій шлях там, — сказав Джейсон. — Це могутнє місце для напівбогів, небезпечне місце. Якщо Гея заволодіє ним, використає його силу, щоб поховати Геру під час сонцестояння, і відродить Порфіріона — цього їй може виявитись достатньо, щоб повністю пробудитися.

Лео тримав руку на важелі керування, спрямовуючи гелікоптер на північ на повній швидкості. Попереду псувалася погода — точнісінько в тому місці, куди вони прямували, була темна пляма, схожа на пасмо хмар або бурю.

Тато Пайпер назвав його героєм. Та і Лео не міг повірити в те, через що пройшов, — бійку із циклопами, знешкодження вибухових дверних дзвінків, перемогу над шестирукими ограми за допомогою будівельного обладнання. Здавалось, що все це трапилось із іншою людиною. Він був просто Лео Вальдесом, осиротілим малим із Х’юстона. Він провів життя у втечах і частково досі хотів тікати. Чим він думав, коли вирішив летіти до проклятого маєтку на битву з черговими лихими чудовиськами?

У голові пролунав мамин голос: «Не існує нічого невиправного».

«Окрім тієї обставини, що тебе не повернути», — подумав Лео.

Возз’єднання Пайпер з її татом було останньою краплею. Навіть якщо він вціліє на цьому завданні і врятує Геру, на нього не чекають щасливі обійми. Він не повернеться до люблячої родини. Не побачить маму.

Гелікоптер здригнувся. Скрипнув метал, і Лео здалось, що він почув постукування азбукою Морзе: «Не кінець. Не кінець».

Він вирівняв гелікоптер, і скрипи припинились. Просто здалось. Він не може жити спогадами про маму або тією думкою, що засіла в його голові: якщо Гея повертає душі з підземного світу, чому він не може отримати з цього якусь користь? Від таких думок може поїхати дах. Йому є чим зайнятися.

Він дозволив інстинктам узяти гору над собою — точнісінько як у керуванні гелікоптером. Якщо він забагато думав про завдання або про те, що може трапитись, він панікував. Хитрість була в тому, щоб не думати — просто пережити це.

— Прибуваємо за тридцять хвилин, — сказав він друзям, хоча й не уявляв, звідки це знає. — Якщо бажаєте відпочити, зараз саме час.

Джейсон пристебнувся на задньому сидінні гелікоптера і майже одразу заснув. Пайпер і Лео не спали.

Після декількох хвилин незручної тиші Лео промовив:

— З твоїм татом усе буде добре, чуєш? Ніхто не стане його чіпати, поки цей скажений сатир поряд.

Пайпер підвела очі, і Лео вразило, як сильно вона змінилася. Не тільки зовнішньо. Її присутність відчувалася сильніше. Здавалося, що вона більш... тут. У «Школі дикунів» Пайпер провела семестр, намагаючись бути невидимою, ховаючись на задніх рядках класу, на останніх сидіннях в автобусі, у кутку їдальні, якомога далі від галасливих підлітків. Зараз її неможливо було не помітити. Не мало значення, у що вона була вдягнена, — її потрібно було бачити.

— Тато, — промовила вона з відсутнім поглядом. — Еге ж, знаю. Я думала про Джейсона. Я хвилююся через нього.

Лео кивнув. Що більше вони наближалися до темного скупчення хмар, то більше він хвилювався, так само як і вона.

— Він починає пригадувати. Це, мабуть, повинно трохи нервувати.

Гелікоптер здригнувся від зміни вітру, і серце Лео ледве не вистрибнуло з грудей. Він лайнувся і вирівняв вертоліт.

Пайпер видала знервований смішок.

— Довіритися тобі, кажеш?

— О, замовкни вже.

Він усміхнувся до неї, і на мить здалось, наче Лео просто спокійно відпочиває з другом.

І тоді вони влетіли в грозові хмари.

XLVIII ЛЕО

Спочатку Лео подумав, що каміння тарабанить по лобовому склу. А потім він зрозумів, що це град. Іній охопив краї скла, а сльотаві вали криги заслонили поле зору.

— Сніжна буря? — крикнула Пайпер крізь шум двигуна і вітру. — Хіба в Сономі мусить бути настільки холодно?

Лео гадки не мав, але щось у цій хуртовині було свідомим і недоброзичливим — наче вона навмисно на них кидалась.

Джейсон швидко прокинувся. Він видерся до них, для рівноваги хапаючись за сидіння.

— Ми, напевно, вже поряд.

Лео був занадто зайнятий боротьбою з важелем керування, щоб відповісти. Раптом керувати гелікоптером стало вже не так легко. Його рухи стали неповороткими і рвучкими. Уся машина здригувалася під крижаним вітром. Вочевидь, гелікоптер не був призначений для польотів у негоду. Контрольна панель відмовлялась реагувати, і вони почали втрачати висоту.

Унизу на землі темніло покривало з дерев і туману. Попереду з’явилося пасмо пагорбів, і Лео ледве встиг натиснути на важіль — вони майже зачепили верхівки дерев.

— Там! — крикнув Джейсон.

Вони побачили маленьку долину з похмурим обрисом будівлі посередині. Лео спрямував гелікоптер точнісінько на нього. Навколо спалахувало світло, яке нагадало Лео снаряди, що трасують, у маєтку Мідаса. По краях галявини тріщали і вибухали дерева. У тумані рухались постаті. Здавалося, що всюди йде бій.

Лео посадив