Еміль Золя - Пастка

хай хтось інший нахилиться й підніме. Вона стала ще огряднішою, нічим не переймалася. Збайдужівши до всього, бралася за віника тільки тоді, коли мало не перечіпалася через сміття. Лорійо, коли проходили повз її кімнату, показово затикали собі носа; справжня гноївня — казали обоє. Вони жили так само відлюдкувато, в кінці коридору, відгородившись від злиднів будинку в тому своєму закутку, і тримали двері замкненими, щоб і франка нікому не позичати. О! Таких люб’язних сусідів хоч до серця прикладай! Авжеж, нічого сказати! Варто було постукати до них і попросити сірника, дрібку солі чи склянку води — кожен знав напевне, що двері грюкнуть прямо перед його носом. А до всього, вони були ще й чорнороті. Коли йшлося про допомогу ближньому, Лорійо всіх запевняли, що ніколи не переймаються чужими справами. Але вони таки переймалися ними зранку до вечора і, щойно випадала нагода, перемивали людям кісточки. За зачиненими на засув дверима, ще й завішеними покривалом, щоб затулити щілини й замкову шпарку, вони смакували плітки, ні на мить не випускаючи з рук золоте дротиння. Особливо тішилися, що Шкандиба пустилася берега, — цілий день муркотіли, як коти, коли їх гладять. Яка ж злидота, яка погибель, люди добрі! Вони чатували, коли вона вийде по харчі, й сміялися з маленького кусника хліба, який вона несла під фартухом. Вони рахували дні, коли їй доводилося класти зуби на полицю. Вони знали, яка завтовшки лежала в неї пилюка, скільки валялося немитих тарілок, могли перелічити всі дедалі помітніші ознаки занепаду через Жервезині лінощі. А її вбрання — то просто огидні лахи, що й тандитниця їх не підібрала б! Господи Боже! Непереливки тепер цій славній білявці, цій вертихвістці, що крутила колись задом у своїй гарненькій голубій пральні. Ось до чого призводить любов до їдла, пиятика й обжирання. Жервеза, здогадуючись, як вони її шпетили, часом скидала черевики, підходила до їхніх дверей й притискалася до них вухом, але за покривалом нічого не було чути. Лише одного разу вона вловила, як вони назвали її «цицькатою», бо, незважаючи на схудлість від поганого харчу, груди в неї залишалися все ще пишними. Та хай собі теревенять! Жервеза, щоб уникнути закидів, і далі спілкувалася з ними, хоч і не чекала від цих негідників нічого, крім огуди. Проте вона вже не мала сил на те, щоб дати їм гідну відсіч і відбитися від них раз і назавжди. Та цур їм і пек! Вона тепер думала лише про своє задоволення: сидіти сиднем, крутити дулі, смикатися хіба що задля власної втіхи, ото й усе.

Якось у суботу Купо пообіцяв Жервезі повести її до цирку. Подивитися, як дами чвалом летять на конях і стрибають крізь паперові обручі, — це таки було варте заходу. Купо саме отримав платню за два тижні й міг розщедритися на сорок су; вони навіть збиралися повечеряти десь удвох, бо Нана того вечора мала допізна затриматися на роботі через термінове замовлення. Але о сьомій годині Купо не було; о восьмій він теж не з’явився. Жервеза скаженіла. Певна річ, той п’яниця зі своїми товаришами спускає грошики по околишніх винарнях. А вона ж випрала чепчик і з самісінького ранку морочилася коло старої дірявої сукні, щоб мати пристойний вигляд. Нарешті годині о дев’ятій, страшенно голодна й позеленіла від злості, вона вирішила піти пошукати Купо на сусідніх вулицях.

— Чоловіка виглядаєте? — гукнула пані Бош, побачивши її перекошене обличчя. — Він у дядька Коломба. Бош оце щойно частувався з ним вишнівкою.

Жервеза подякувала і швидко рушила тротуаром. Ну, хай він лиш попадеться їй на очі! Сіялась дрібна мжичка, тому прогулянка ставала ще менш приємною. Але дійшовши до «Пастки», Жервеза стишила ходу, злякавшись, що самій доведеться танцювати й скакати галопом, якщо розізлить чоловіка. Поміркувавши так, вона дещо охолола й вирішила бути обачною. Шинок палав, газові лампи яскраво горіли, відбиваючись у дзеркалах, як маленькі білі сонця, каламарі та слоїки осявали стіни своїми барвистими відблисками. Якусь мить вона стояла, витягши шию, припавши очима до шибки, і в щілині між двома пляшками, що стояли на вітрині, розгледіла Купо, який разом з товаришами сидів за маленьким оцинкованим столиком в кінці зали. Їхні постаті невиразно проступали крізь синюватий тютюновий дим. А оскільки їхні голоси на вулицю не долинали, було дуже смішно бачити, як вони розмахували руками, випнувши бороди та викотивши очі. Чи чувана це річ, щоб чоловік кинув удома дружину, аби замкнутися у цій норі, де дихнути нічим?! Краплі дощу стікали по Жервезиній шиї; вона випросталася, так і не наважившись увійти, і пішла до кільцевого бульвару, поринувши в думки. Навряд чи Купо зрадів би їхній зустрічі: він не любив, щоб за ним ходили назирці. До того ж навряд чи порядній жінці годиться з’являтися в такому місці. Тим часом під мокрими деревами її почав пробирати легкий дрож, вона подумала, що може, чого доброго, підчепити якусь застуду, але й далі вагалася, не знаючи, на що зважитися. Двічі Жервеза поверталася до шинку й, припавши очима до шибки, з обуренням дивилася на триклятих п’яниць за столом, що й далі горлали та пили. Яскраве світло з «Пастки» відбивалося в калюжах на бруку, що бралися від дощу маленькими бульбашками. Щойно двері відчинялися й зачинялися, клацаючи мідними нащільниками, вона задкувала, ховаючись, і потрапляла ногами просто в калюжу. Подумки обізвавши себе дурепою, вона таки наважилася — штовхнула двері й рушила прямо до столика, за яким сидів Купо. Зрештою, вона прийшла по свого власного чоловіка. Мала на це повне право, адже він пообіцяв повести її того вечора до цирку. І нехай буде, що буде! Вона не збиралася киснути під дощем на вулиці, як брусок мила.

— Диви! Та це ж моя стара! — вигукнув бляхар, мало не вдавившись зі сміху. — Оце втнула так втнула! Хіба ж не кумедія?!

Халява, Вишкварок, Суха Горлянка, або ж П’ю Не Нап’юся, — усі зайшлися реготом. Так, це видалось їм кумедним, але вони самі не знали чому. Жервеза, трохи приголомшена такою реакцією на її з’яву, застигла на місці. Купо був нібито в доброму гуморі, тож вона зважилася сказати:

— Чуєш, ми вже маємо йти. Треба поквапитися. Ми ще встигнемо щось побачити.

— Я не можу встати, я прилип. Ну справді! — продовжував жартувати Купо. — Спробуй сама — і побачиш. Потягни мене за руку з усієї сили, чорт забирай! Ще сильніше, ну ж бо!.. Бачиш, це