Вікторія Сурен - Прокляття рейлі, Вікторія Сурен

Розділ 36.1

Я ставлю руки в боки, примруживши очі. Обводжу поглядом магів, які не можуть перестати витріщатися на мене, ніби стою тут гола. Досі накручене волосся охайно спадає на плечі, а шкіру вкриває спортивний одяг для покровителів повітря: сірий топ та шорти. На ногах білі кросівки від академії.

— Чого витріщилися? — шикаю і більшість таки відвертається, ніби тільки й чекали підтвердження того, що перед ними стоїть агресивна й навіжена дівка. Що ж, я згодна. На всі сто два відсотки.

Ру намагається застрибнути на спину до Люци, а той з хвилини на хвилину зірветься й почне бити його головою в бруд довкола. Після останньої ночі це припущення не звучить як жарт.

Тут взагалі немає нічого смішного, тому мої сухі вуста, які потребують магії, стиснуті в тонку смужку. Я витратила майже все, що мала, тому коліна час від часу тремтять. Слід було випити заспокійливі від Інес.

Ру вправно вдає, ніби вчора нічого не сталося. Ніби не було того скандалу, під час якого з мене разом із криком вийшла вся магія, ніби не було смерті Раміро, а найбільш тривожні рейлі сьогодні зранку не йшли масово здавати кров для потужних досліджень своєї вибухонебезпечності. Я також це зробила, хоч і приховую правду про неодноразові викиди сили, але чим більше добровольців на аналізи, тим краще. А ще мені хотілося поговорити з Інес та підійняти їй настрій.

Ми на тренувальному полі. Полі в буквальному сенсі. Тут сама лише спалена трава й багнюка, якій немає кінця краю. Якщо піти далі, то згодом повітря відкине тіло назад або болото почне поглинати ноги, щоб не дати можливості втекти за межі чималої академії. Було б цікаво прогулятися ще більшою столицею.

— Дільшат, ваша відповідь? — питає тренер-спокусник Калеб. Я обертаюся до нього, обвівши ледь не оголеного чолов’ягу поглядом нафарбованих очей. А яке було питання?

— Я не знаю, — фиркаю, тримаючи руки в боках. Мені важко сконцентруватися на словах, бо сила всередині дозволяє хіба що вдихати та видихати, а сьогодні вона мені конче потрібна, аби могла втекти. Якось.

Мені терміново необхідно когось торкнутися.

— Ніхто не сумнівався. За два місяці три присутності на практиці.

— Ну це четверта, — кажу, аби не мовчки, подумки ставлячи галочку навпроти пункту «зганьбитися перед десятками старшокурсників». Та по цимбалах! Вітер лоскоче щоки та оголену шкіру, але я навіть не можу зігрітися, бо для цього також не вистачає сили. Дрібно тремчу. Клімат на цій ділянці не регулюють.

— Отже, —  зітхає Калеб. — Кажу це всоте. Робота з емоціями наше все. Рейлі, які не контролюють власні емоції з силою всередині цього тим більше не зроблять. Правильно, пані Дільшат?

Я фиркаю. Складається враження, ніби в їхніх очах я найвинуватіша. Не доведуть.

Вивчаю натовп приблизно з шістдесяти студентів, поміж яких пролітають істинні маги вогню та повітря, а також першокурсники рейлі. Суджі крутиться біля якихось своїх друзів різних національностей. Вогневики вбрані у футболки та спортивні штани.

Водники та покровителі землі займаються з іншими групами рейлі трохи осторонь, не заважаючи войовничим стихіям.

Дивлюся на Ру, який розтріпує волосся Люци. Ламберсон щосили штовхає свого друга, ледь не на землю, і той підіймає долоню, щоб вліпити клоуну по запотиличнику. Ру так вперто намагається вивести Хейгу, ніби хоче, щоб він побив його й випустив пару.

Тренер не звертає на це уваги.

— Назвіть нам, Дінаро, будь ласка, ті емоції, котрі ви використовували під час виконання практичного домашнього завдання.

Що це за новий метод приниження? Завжди цей Калеб на мене витріщається.

— Злякалася, мабуть, — тисну плечима. — Мене одного разу ледве не спалили живцем, тому ну якби довелося щось робити.

Хтось реготить. Точно не знаю, бо дивлюся суто на тренера, ігноруючи легке тремтіння через нескінченний вітер. Теплий спортивний одяг не завадив би, поки не втрачу свідомість.

Калеб тяжко зітхає та продовжує пісеньку про емоції, медитації та силу думки.

— …Вона може виживати, як і її подружка, тільки за рахунок послуг хвойди, що поробиш… — чую дівочий шепіт. Він достобіса сильно нагадує Мірабель, а її гостру репліку, здається, вловлює кожен. Мені мало б бути байдуже, та я вже обертаюся, ступаючи такий широкий крок у її бік, що якби Калеб не свиснув, спиняючи мене, то я вирубила б бісову Ріммер, розмазавши кулаком обличчя.

Ця думка не лякає мене. Я б хотіла зробити їй боляче.

— Особисті питання вирішуйте не на моїй зміні, — зазначає Калеб, допоки я продовжую спопеляти поглядом Міру, яка ховається за старшокурсницями. Кілька днів тому вона могла вбити мене. Я ледве не померла. Око, бляха, за око. — А зараз попрошу всіх розбитися на пари. Рейлі, оберіть собі в напарники мага вогню чи повітря для тренувань.

Я схиляю голову набік, кутики вуст ледь сіпаються, коли підводжу вказівний палець, прокручую ним у повітрі, а тоді, продовжуючи дивитися прямо в темні очі Мірабель, вказую кінчиком в тому напрямку, де, знаю, достеменно стоїть Люциліан.

— Він.

Одразу після мене маги також починають мішатися, розбиваючись на пари. Міра злобно та розгублено відводить янтарні полум’яні очі, поправляючи два колоски, допоки я повільно випускаю повітря, намагаючись триматися на ногах. Дідько, моя голова…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍