Вікторія Сурен - Прокляття рейлі, Вікторія Сурен

Сідаю навпочіпки спершись ліктями на коліна, як би відверто це не виглядало, та намагаюся прийти до тями, ігноруючи запаморочення. Я не знаю, скільки хвилин минає перш ніж помічаю на собі тінь Люциліана. Різко обертаю голову до високого тіла позаду, однак за мить знову відвертаюся.

— Йди. Я не буду займатися. Я вчора вже казала, навіщо так роблю.

Ого. Власні слова можуть різати легені.

Дивлюся, що всі довкола розминають зап’ястя та шию, деякі вже викликають повітря, змушуючи мене тремтіти ще більше через різкий протяг. Пальці тремтять.

— Якщо так сильно хотіла помститися, — веде Люци тим спокійним тоном, яким спілкується з усіма, — взяла б в пару її.

— Тоді я знову вбила б когось.

— Що?

— Що? Це жарт, жартую я, — враз відмахуюся, намагаючись зрозуміти, чи стало мені легше після цього зізнання, але, здається, я затремтіла сильніше.

— Це поганий жарт.

Я навіть усміхаюся через таке зауваження. Люци поводить себе, наче якийсь тато. Вічно відповідальний та серйозний, а противна Дінарочка Дільшат довела його до алкогольного сп’яніння та блювання.

— Доля вміє жартувати, — ледь сміюся, склавши руки в замок та приклавши їх до крижаних вуст. — Йди, Люци. Я попрошу когось іншого наповнити мене силою.

З вуст чоловіка раптом зривається ледь чутний смішок, і я ніби читаю його думки.

Ти ж цураєшся моїх доторків і через це розбила мені серце, а тепер шукаєш когось іншого, щоб торкнувся тебе? Ти знущаєшся з мене, Дінаро?

Я чую, як хтось комусь пояснює, що маги землі після тренувань зцілять всю землю, а маги води в разі чого спинять полум’я.

— Я думала, що потоком вітру можна позбутися вогню. Розчинити.

— А ще його можна розвіяти по всьому полю, а трава тут, як бачиш, суха. Давно не зцілювали.

Чому я розмовляю з ним, а він ще й відповідає на мої питання?

Десь серед магів помічаю Ладу, дівчинку з гуртожитку, яка пропустила мене до Суджі. Сьогодні зранку я занесла їй трохи золотих монет, як подяку за співпрацю. Гроші, звісно ж, ті, які вкрала в Міри разом з дорогоцінною каблучкою, яку той малий дурень Жанн забрав за сьогоднішній перевіз. О… Суджі. Цікаво, чим закінчився її вчорашній візит до спальні Ру.

— Я так розумію, силу ти викликáти не вмієш, отже, мені справді можна йти.

— Я вмію, — ледь вичавлюю, — але ти мені не потрібен.

— Ти гірша за Ру, — невдоволено бурчить Люци, і це ніби остання крапля, бо я не витримую цієї напруженої розмови. Мої магічні клітини знову виходять з-під контролю.

— З ким поведешся від того й наберешся!

Я різко підводжуся, крутнувшись до Люци обличчям. Пасма б’ють по обличчю, намагаюся не втратити свідомість, бо мені нестерпно холодно та важко. Наші карі очі зустрічаються. Люциліан на диво байдужий, як і завжди. Куди й поділося те сум’яття, що завжди переслідувало його обличчя. Однак тепер я знаю, що це лише маска відстороненості. Він просто закрився. Як і я.

Киваю, злостиво зіщулившись:

— Якщо вирішив крутитися біля мене, то краще допоможи сьогодні втекти. Я хочу в місто.

— Було б мені не байдуже, чого ти хочеш.

Хлопець тримає руки схрещеними, допоки з трохи задовгим волосся бавиться вітер.

— Тоді піди геть! І вибач, що я не змогла змиритися з тим, що мене відірвали від сім’ї та рідного дому! Вибач, що не займалася щодня й зараз розчаровую тебе! — ледь не регочу. —  Вибач, що мені було до дупи те навчання! І вибач, що мої принципи не збігають з твоїми. Вибач, що відшила тебе, що я не хочу бути рабинею і не змирюся з цим, як інші. Вибач, бляха!!!

Я враз озираюся довкола себе, щоб маги повідверталися й перестали витріщатися. Тіло тремтить, все закипає, і тоді я несподівано різко хапаю долоні Люци та одним порухом міцно притискаю їх до своєї оголеної талії. Стискаю чоловічу шкіру, проводячи нею від кінця грудей до поясу шортів, а тоді так само різко відштовхую. Все тіло ніби оживає, тремтячи зсередини, допоки мої щоки так паленіють, що насилу можу глянути вогневику в очі, який шоковано опускає руки вздовж тіла та кліпає до мене. Проарія втамувала частину болю.

Обличчя Люци більше не беземоційне. Це подив та жах.

А я не знала, що в нього така приємна шкіра. Тобто… Тобто він торкався лише моїх рук та обличчя, але не талії, а тепер я бачу, які в нього великі долоні, хоч в мене самої вони не малі, і я досі відчуваю ці десять пальців, і Святий Духу…

Ми дивимося одне одному в очі, і найбільше з усього я не хочу бачити своє відображення в дзеркалі. Я напевно червона та нажахана.