Бертріс Смолл - Любов дика та прекрасна

Кат звела брову.

— Можеш не пояснювати, Коналле. У тебе не знайшлося часу, щоб побратися з його матір’ю, але Леслі завжди впізнають своїх. Я вгадала?

— Еге ж, мадам, — протягнув він, і Кат засміялася. — Ендрю та ще десятеро чоловіків попливуть із вами на «Новій пригоді», — пояснив він. — Ми з усіма іншими та конями вирушимо на «Анні la Reine» із Пітерхеда.

— Чи на багато ви від нас відстанете? — схвильовано запитала Кат. — Я б не хотіла опинитись у Франції з такою нечисленною охороною.

— Ми вас випередимо. Корабель «Анна la Reine» легший і трохи швидший за «Нову пригоду». Ваша карета з кіньми, кучером та конюхами вирушили три дні тому й чекатимуть на вас. Не бійтеся, дівчинко моя. Я зустріну вас на пристані.

Графиня вдячно усміхнулася йому.

— Добре, Коналле.

Потому обдарувала усмішкою юнака.

— То що ж, Ендрю Mop-Леслі, невже в Ґленкірку не досить гарненьких дівчат, щоб утримати тебе вдома?

— Навпаки, забагато, міледі, і в кожної розлючений батько.

Кат засміялася.

— Оце справжній парубок!

Вони спустилися на пісок, щоб зустріти шлюпку. Човен дістався до суходолу, і, повистрибувавши, моряки стали витягувати його на берег. На мить Катріона полинула думкою в минуле, згадавши, як стояла колись на цьому самому місці. Було сиро й вітряно. І було це майже три роки тому. Вона приїхала сюди з графом Босвеллом, щоб попрощатися з ним перед його вигнанням. Кат думала, що ніколи вже не побачить його. Однак тепер вона сама готувалася до вигнання, на яке прирекла себе.

Офіцер відокремився від своїх людей і схилився над її рукою.

— Старший офіцер Малкольм Mop-Леслі до ваших послуг, міледі, у Я син Г’ю.

— Ти старший брат Сьюзен і Мей?

— Так, мадам.

— А капітан часом не з Мор-Леслі?

— Сенді. Аланів хлопець.

— Боже-світе, Коналле, я пливу під надійною родинною охороною!

— Він хотів би, щоб усе було саме так, — переконано кинув Коналл.

Кат провела пальцями по руці літнього чоловіка.

— Ти хотів піти з ним, еге ж, Коналле?

— Так! Але він цього не дозволив. «Залишайся вдома, Коналле, — сказав він. — Кому ще я можу довірити її?»

— Господи, чоловіче! Не кажи мені про це зараз, коли я від’їжджаю!

— Мадам, якби я не був упевнений, що він схвалив би цей шлях, що ви обрали, мене б тут не було. Але я тут, і я оберігатиму вас, наскільки стане мені сил. — Його обличчя спалахнуло, бо графиня, ставши навшпиньки, міцно поцілувала його в щоку.

— їдьте з Богом, Коналле, — побажала вона та приєдналася до Сьюзен і Мей, що були вже в шлюпці. Без зайвих церемоній маленький човник, погойдуючись, рушив крізь темряву до «Нової пригоди». Коли Кат знову розплющила очі, побачила, що вона вже на палубі, і її вітав капітан.

— Я облаштував для вас і ваших дівчаток мою власну каюту, міледі. Там вам буде найзручніше, — сказав він.

— Дякую, кузене, — мовила графиня, і щоки в нього порожевіли від задоволення. Він чув про Кат Леслі та про те, яка вона чудесна жінка. Те, що вона вважала його своїм родичем, — хоч би яким далеким, — лестило капітанові. До того ж це додавало йому авторитету серед його людей. — Чи не бажаєте пообідати зі мною та моїми офіцерами? — запитав він.

— Залюбки!

Капітан уклонився.

— А тепер я повернуся до своїх справ, мадам. Мій юнга Дункан проведе вас до вашої каюти.

«Нова пригода» була велика витончена каравела, що важила близько вісімдесяти тонн. На її облавку розташовувався цілий десяток гармат. Її будували, маючи намір зробити якомога швидшою та маневренішою, хоча трюм обладнали просторий. Каюти для екіпажу були сухі, теплі та зручні — велика рідкість на той час. Біля кают був окремий камбуз, тож, закінчивши вахту, моряки могли поїсти теплої їжі чи випити елю. Леслі вимагали від своїх матросів цілковитого послуху та відданості, але й добре платили їм і дбали про них непогано. Тому й служили ті краще за матросів інших суден. Юнга Дункан відвів Кат та двох її служниць до великої каюти, що розміщувалася високо на кормі корабля. Крізь вітражні половинчасті ілюмінатори Кат побачила, як зірки тьмяніють, а небо поступово світлішає. Каюта була зручно обставлена, з великим ліжком для господині та двома маленькими на коліщатках для служниць. Підлогу вкривали турецькі килими, великі та малі ілюмінатори були завішені оксамитовими фіранками. Освітлювали приміщення вишукані мідні ліхтарі, а на дубовому столі стояли дві карафки з вином — червоним та золотаво-білим.

— Ви хочете їсти, міледі? — запитав Дункан.

— А на кораблі є якісь фрукти, хлопче?

— Яблука, мадам, а ще севільські апельсини.

— Принеси і те, і те, а ще твердого сиру та хліба.

— Ох, міледі, — жалісно проскиглила Мей, — я помираю з голоду! Я могла б з’їсти величезну миску каші, так, цілісіньку миску! 3 медом і з пряженими вершками!

Кат засміялася до служниці.

— Не зараз, дівчинко моя. Якщо не хочеш, щоб тебе зморила mal de mer[8], сьогодні слід їсти та пити потроху.

Згодом, коли дівчатка полягали спати, Кат сіла на оксамитове сидіння перед вікном і дивилася, як узбережжя Шотландії поволі віддаляється. Згори вона почула:

— Курс на Кале! Схід-південь-схід.

І у відповідь долинуло:

— Схід-південь-схід!

Пречудові листяно-зелені очі пильно вглядались у берег, який уже майже розчинився на обрії. По блідій щоці потекла сльози, одна, друга. Катріона плакала безгучно й гірко, доки смуток не почав відпускати її. Аж ось вона відчула, як у душі зростає радісне піднесення. Її колишнє життя лишилося позаду, а попереду на неї чекав сам сенс її життя! Попереду був Френсіс Стюарт-Гепберн! Невдячна річ — плакати за тим, що боги в тебе забрали, коли так багато дали натомість!

Розділ 43

Посильний, якого король Шотландії послав до молодшої з овдовілих графинь Ґленкірка, швидко повернувся в Единбург.

— Як це «її там немає»? — допитувався король тихо й погрозливо.

— Вона поїхала до Франції, так каже старша вдова, вона й сама щиро засмучена. Схоже, що та молодша просто вшилася рано-вранці, нікому й слова не сказавши.

Джеймс викликав до себе графа Ґленкірка та його сестру леді Елізабет Ґордон.

— Ви знаєте, де ваша мати? — запитав він.

— У Ґленкірку, сер, — кинув граф, не замислюючись.

— Вона не в Ґленкірку! — розлютовано відповів король. — Графиня у Франції!

На обох обличчях відбилося здивування, а потім Бесс мовила до Джеммі:

— То вона таки поїхала! О, сподіваюся, поїздка трохи розвіє її.

— Про що це ти, леді Ґордон?

Бесс люб’язно всміхнулася до короля й провадила далі тим