Теодор Драйзер - Дженні Герхард, Теодор Драйзер

Козо (так звали лакея) можна відіслати на півдня або на той час, поки вона буде тут. Коли б вона не приїхала, пустіть її до мене.

Уотсон зрозумів. Цей прояв почуттів знайшов відгук в його душі, йому було шкода Дженні. І шкода Лестера. Він подумав про те, як здивувався б світ, дізнавшись про романтичну примху такої видатної людини. Уотсон глибоко поважав Лестера і завжди пам’ятав, що зобов’язаний йому власним добробутом. Він готовий був зробити Лестеру будь-яку послугу.

Найманий екіпаж швидко приставив його на Південну околицю. Дженні була дома. Вона поливала квіти й здивовано підняла брови, побачивши Уотсона.

— Я до вас з нерадісним дорученням, місіс Стовер, — почав він. — Ваш... я хочу сказати, містер Кейн серйозно хворий. Він в «Аудіторіумі». Дружина його ще не повернулася з Європи. Він доручив мені заїхати до вас і передати, що він просить вас відвідати його. Він просив, якщо можливо, привезти вас до нього... Ви могли б поїхати зі мною зараз?

— Так, звичайно, — відповіла Дженні, і обличчя її наче закам’яніло.

Діти були в школі. Стара шведка, її єдина служниця, сиділа в кухні. Ніщо не заважало Дженні піти з дому. Але вона раптом пригадала в усіх подробицях сон, який бачила кілька днів тому. Їй снилося, що навколо неї — таємниче чорне озеро, над яким повис туман або хмара диму. Вона почула слабий сплеск води, і з темряви, що обгортала її, виник човен. Човен був маленький, без весел, він посувався сам собою, і в ньому сиділа мати Дженні, Веста і ще хтось, кого вона не могла розглядіти. Обличчя в матері було бліде й сумне, як часто ще за життя. Вона дивилася на Дженні суворими, але сповненими співчуття очима, і раптом Дженні зрозуміла, що третім у човні сидить Лестер. Він похмуро подивився на неї — Дженні ніколи не бачила його таким, — і тут її мати сказала: «А тепер досить, нам час». Човен почав віддалятися, гостре почуття втрати охопило Дженні, вона скрикнула: «Мамо, не покидай мене саму!» Але мати тільки подивилася на неї глибоким, лагідним, сумним поглядом, і човен зник.

Дженні злякано прокинулась, їй здалося, що Лестер поруч з нею. Вона простягнула руку, щоб торкнути його за плече; потім, зрозумівши, що вона сама, сіла в ліжку й протерла очі. Після цього важке, гнітюче почуття два дні не давало їй спокою. І тільки-но воно почало зникати, як з’явився м-р Уотсон зі своєю страшною звісткою.

Дженні вийшла з кімнати і швидко повернулася в пальто й капелюшку; хода, обличчя — все виказувало її хвилювання. Дженні ще й тепер була дуже гарна з себе — ставна, чудово одягнута, з ясним і добрим поглядом. В душі вона не розлучалася з Лестером, так само як він ніколи не міг до кінця відірватися від неї. Всі її думки були з ним, як у ті роки, коли вони жили вкупі. Найзавітніші її спогади були зв’язані з Клівлендом, де Лестер упадав за нею і скорив її силою, — мабуть, так печерна людина скоряла свою подругу. Тепер Дженні пристрасно бажала чим-небудь допомогти йому. Він послав за нею, — це не тільки приголомшило її, але й відкрило їй очі: отже він все-таки... Все-таки кохає її!

Екіпаж швидко котився довгими вулицями до оповитої димом ділової частини міста. Повірений делікатно мовчав, не заважаючи Дженні думати. Незабаром вони під’їхали до «Аудіторіума», і Уотсон провів її до дверей номера, де лежав Лестер. Дженні так давно не бувала на людях, що дуже ніяковіла, йдучи довгими коридорами готелю. Увійшовши до номера, вона підійшла до ліжка Лестера й застигла, дивлячись на нього сповненими жалю, широко розплющеними голубими очима. Він напівлежав, відкинувшись великою головою на подушки, в темному його волоссі пробивалася сивина. Розумні, старі, стомлені очі дивились на Дженні з ласкавою цікавістю. Пекучий біль пройняв її, коли вона побачила це бліде, змучене обличчя. Вона тихенько потиснула руку Лестера, що лежала поверх ковдри. Потім нахилилася й поцілувала його в уста.

— Я так засмучена, так засмучена, Лестер, — прошепотіла вона. — Але ж ти не дуже серйозно хворий, справді? Тобі треба одужувати і якомога скоріше. — Вона тихенько погладила його руку.

— Так, Дженні, але справи мої кепські, — сказав він. — Скрутило мене не на жарт. Не знаю, чи пощастить видертись. Ти краще розкажи про себе. Як ти живеш?

— Живу, як і раніше, милий, — відповіла вона. — У мене все гаразд. А ти марно так говориш. Ти видужаєш, і дуже швидко.

Він гірко посміхнувся.

— Ти думаєш? — і з сумнівом похитав головою. — А втім, це мене мало турбує. Сідай, рідна. Я хочу говорити з тобою, як колись бувало. Хочу, щоб ти була біля мене.

Він зітхнув і заплющив очі.

Дженні присунула до ліжка стілець, сіла і взяла руку Лестера в свої. Як добре, що він послав за нею! Жаль, кохання, вдячність сповнювали її серце. І раптом вона похолола від страху: він хворий тяжко, це одразу видно!

— Не знаю, що буде далі, — говорив Лестер. — Летті в Європі. Мені вже давно хотілося тебе побачити. Вирішив — у цей приїзд неодмінно навідатись. Адже ти знаєш, ми тепер живемо у Нью-Йорку. А ти трохи поповніла, Дженні.

— Старіюсь, Лестер, — посміхнулася вона.

— Це не важливо, — заперечив він, не одводячи від неї очей. — Справа не в роках. Всі старіються. Справа в тому, як хто дивиться на життя.

Він замовк і звів очі до стелі. Легкий біль нагадав йому про минулі страждання. Ще кілька таких приступів, як сьогодні вранці, — і він не витримає.

— Я не міг померти, не побачившись з тобою, — заговорив він знову, коли біль стих. — Я давно хотів тобі сказати, Дженні, — даремно ми розлучилися. Тепер я бачу, що це було не потрібно. Мені це не дало щастя. Ти прости мене. Мені самому було б легше, коли б я не зробив цього.

— Ну, ще це ти, Лестер, — заперечила вона, і в цю мить все їх спільне життя промайнуло в її пам’яті. Ось воно, свідоцтво їх справжнього зв’язку, їх справжньої душевної близькості! — Не муч себе. Все гаразд і так. Ти був дуже добрим до мене. Не міг же ти через мене загубити все своє багатство. І мені так набагато спокійніше. Звичайно, було важко,