Теодор Драйзер - Дженні Герхард, Теодор Драйзер

як тільки санкціонувати ініціативу своїх честолюбних адміністраторів — у нього залишалося досить вільного часу. Він багато їздив з Летті на модні курорти Європи й Америки. Він полюбив азартні ігри, — йому подобалося робити великі ставки, рискуючи все втратити, якщо вчасно не зупиниться колесо або не туди покотиться гулька; він ще більше став полюбляти вино — не як п’яниця, а як людина, що любить пожити собі на втіху й добре провести час з друзями. Пив він або нерозведене віскі, або найкращі сорти вин — шампанське, іскристе бургонське, дорогі білі вина, що веселять душу. Він міг пити багато і відповідно їв. Все, що з’являлося в нього на столі, — закуски, супи, риба, печеня, дичина, — повинно було бути першосортним, і він давно вже прийшов до висновку, що є рація тримати тільки найдорожчого повара. Вони розшукали й найняли старого француза, Луї Бердо, який колись служив поваром у мільйонера-мануфактурника. Лестер платив йому сто доларів на тиждень, а коли хто цього не розумів і допитувався, відповідав, що життя дається нам тільки раз.

Пройнявшись такими поглядами, Лестер був безсилий щось змінити, щось виправити; всупереч його волі все прямувало до невідомої йому мети. Коли б він одружився з Дженні й одержував порівняно скромний прибуток у десять тисяч на рік, він однаково не відмовився б від цих поглядів. Він жив би так само безвільно, задовольняючись товариством двох-трьох приятелів, що говорили б одною з ним мовою і бачили б у ньому те, чим він був, — доброго хлопця, і Дженні, мабуть, жилося б з ним не набагато краще, ніж без нього.

Однією з важливих подій у житті Кейнів був їх переїзд до Нью-Йорка. Серед близьких друзів м-с Кейн було кілька розумних жінок — представниць чотирьохсот кращих родин Нової Англії; вони ж і умовили її перебратися до Нью-Йорка. Вирішивши це, вона взяла будинок на Сімдесят восьмій вулиці, поблизу Медісон авеню, обставила кожну кімнату в стилі певної історичної епохи і вперше завела цілий штат ліврейних лакеїв, зовсім на англійський лад. Лестер посміювався над її гонором і любов’ю до розкішних декорацій.

— А ще говориш про свою демократичність, — пробурмотів він одного разу. — Ти така сама демократка, як я — віруючий християнин!

— Зовсім ні! — заперечила вона. — Я найсправжнісінька демократка. Але всі ми — члени свого класу. І ти також. Я просто скоряюсь логіці речей.

— Яка там у біса логіка! Ти ще скажеш, що дворецький і лакей, наряджені в червоний оксамит, продиктовані необхідністю.

— Звичайно! — відповіла вона. — Ну, якщо не необхідністю, то всім устроєм нашого життя. Що тебе так обурює? Ти ж перший настоюєш, щоб усе було бездоганне, обурюєшся, як тільки помітиш найменшу ваду.

— Коли це я обурювався?

— Ну, може, я не так висловилась. Але ти хочеш, щоб усе було ідеально, щоб у кожному випадку був витриманий стиль... Та ти сам це чудово знаєш.

— Припустимо, але при чому тут твоя демократичність?

— Я демократка. Цього ти в мене не відбереш. У душі я не менш демократична, ніж будь-яка інша жінка. Просто я тверезо дивлюся на речі і по можливості ні в чому собі не відмовляю, так само, як і ти. Нічого шпурляти камінці в мій скляний будинок, шановний Повелитель. Ваш будиночок також прозорий, я бачу кожний ваш рух.

— І все-таки я демократ, а ти ні, — піддразнив Лестер.

А втім, він беззастережно схвалював все, що б вона не робила. Часом йому здавалося, що вона керує своїм світом набагато розумніше, ніж він — своїм.

Нескінченна їжа й пиття, води всіх по черзі цілющих джерел, мандрівки в спокої й розкоші, нехтування гімнастикою й спортом — все це нарешті підірвало здоров’я Лестера, — надмірна повнокровність гальмувала тепер усі функції його колись міцного, рухливого тіла. Вже давно його шлунок, печінка, нирки, селезінка працювали з перевантаженням. За останні сім років він став дуже гладким. Першими почали відмовляти нирки, а також судини мозку. При помірній їжі, досить рухливому способі життя й більшій душевній рівновазі Лестер міг би прожити й до восьмидесята, і до дев’яноста років. Але він дозволив собі дійти до такого фізичного стану, коли найменша хвороба загрожувала серйозними наслідками. Наслідок усього цього міг бути тільки один, і він скоро дав себе знати.

Одного разу Лестер і Летті з компанією друзів відправилися на яхті до північних берегів Норвегії. В кінці листопада важливі справи вимагали присутності Лестера в Чикаго; він умовився з дружиною, що до різдва вони з’їдуться в Нью-Йорку. Сповістивши Уотсона, щоб той зустрів його, Лестер приїхав і зупинився в «Аудіторіумі» — чикагський особняк уже два роки як був проданий.

В останніх числах листопада, коли Лестер в основному вже закінчив свої справи, він раптом відчув себе погано. Прийшов лікар і сказав, що в нього кишковий розлад, який нерідко є проявом серйозного загального захворювання крові або якого-небудь важливого органу. Лестер дуже страждав. Лікар наказав тепло закутати ноги, прописав гірчичники й ліки. Болі стихли, але Лестера гнітило передчуття близького лиха. Він попросив Уотсона послати телеграму Летті. Треба повідомити її, що нічого серйозного немає, просто він захворів. Біля ліжка Лестера чергувала сестра, його лакей стояв, як на варті, за дверима номера, не пропускаючи надокучливих відвідувачів. Летті могла добратись до Чикаго не раніше, ніж за три тижні. Лестер відчував, що ніколи більше її не побачить.

Як не дивно, він у ці дні весь час думав про Дженні, і не тільки через те, що був у Чикаго, — просто вона, як і раніше, залишалась для нього найближчою людиною. Він збирався відвідати її під час цього приїзду, як тільки трохи звільниться. Першого ж дня він розпитав про неї Уотсона, і той сказав, що вона живе, як і раніше, самотньо й виглядає добре. Лестеру дуже хотілося побачитися з нею.

Дні йшли за днями, йому не робилося краще, і бажання це опановувало його все дужче, його мучили приступи страшенного болю, який неначе скручував всі його нутрощі і змінювався повною втратою сил. Щоб полегшити його страждання, лікар уже кілька разів впорскував йому морфій.

Одного разу, після особливо жорстокого приступу Лестер покликав до себе Уотсона, наказав йому послати кудись сестру й сказав:

— Я хочу попросити вас про одну послугу. Довідайтеся у місіс Стовер, чи не може вона відвідати мене. А найкраще поїдьте за нею самі. Сиділку й