Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

долинув звук, у якому млосні стогони охопленої любовним шалом жінки змішувалися з гарчанням, подібним до того, який шакали видають над м’ясом. Кров закрижаніла в її серці, та вона повільно, крок за кроком просувалася вперед, до болю стискаючи кинджал у відведеній назад правиці, а у високо піднятій і виставленій вперед лівій руці тримаючи ліхтар. Звук ставав чимдалі гучнішим і виразнішим, і ось на неї повіяло пахощами, немовби від духмяних квітів якоїсь теплої червневої ночі; а проте, мірою того, як вона наближалася до його джерела, до запаху того дедалі сильніше домішувався такий задушливий мерзенний сморід, якого королеві ще ніколи не випадало відчувати, і вчувався у ньому різкий дух крові. 

Ще кілька кроків, і Зантліча зупинилася, немов її втримала рука якогось демона — світло її ліхтаря вихопило з темряви відкинуте обличчя та верхню частину тіла Тулоса, що звисали з кінця блискучого, відполірованого, нещодавно злютованого саркофага, який займав невеличкий простір поміж рядами інших — позеленілих і поіржавілих. Одна з Тулосових рук мертво вчепилася за край саркофага, а друга, здавалося, кволими рухами пестила якусь тьмяну постать, яка схилилася над ним; у вузенькому промені ліхтаря видніли лише її ясминово-білі руки, темні пальці яких занурювалися йому у груди. Його голова і тіло видавалися порожньою оболонкою, а рука, що звисала за край бронзового саркофага, була тонка, мов у скелета, і на вигляд він був знекровлений дощенту, неначе утратив навіть більше крові, ніж можна було припустити з вигляду його роздертих горла та обличчя, а також із просяклих шатів і волосся, з якого скрапували важкі краплі. 

Саме від істоти, що нахилялася над Тулосом, невпинно долинав той звук, який був наполовину стогоном, а наполовину — гарчанням. Зантліча застигла на місці, немов обернувшись на камінь від страху та огиди, і тієї миті здалось їй, що вона почула, як з Тулосових вуст зірвалося невиразне бурмотіння, в якому було більше екстазу, ніж болю. Бурмотіння вщухло, і голова його похилилася ще безсиліше, ніж раніше, тож і вирішила королева, що тепер він справді мертвий. Це сповнило її гнівної відваги, яка надала їй сили підійти ближче й підняти ліхтар, адже, навіть охоплена панікою, вона зрозуміла, що за допомогою змащеного чарівною отрутою кинджала вона все ще може вбити істоту, яка занапастила Тулоса. 

Світло ліхтаря, коливаючись, повзло вгору, дюйм за дюймом відкриваючи ту мерзоту, яку Тулос пестив у пітьмі. 

Аж ось сяйво підповзло до перемащених багряним наростів на обличчі, схожих на півнячу борідку, та до вишкіреного іклами отвору, що був наполовину ротом, наполовину дзьобом… і тоді Зантліча збагнула, чому тіло Тулоса перетворилося на порожню зіщулену оболонку… У тому, що королева побачила перед собою, лишилося вкрай мало від Ілалоти, за винятком її білих чуттєвих рук і невиразних обрисів людських грудей, які щомиті топилися, перетворюючись на груди, що вже не були людськими, немовби плоть тієї істоти була лиш глиною, якій надавали форми руки якогось демонічного скульптора. Руки також почали змінюватися й темнішати, і поки вони зазнавали змін, рука вмирущого Тулоса знову поворухнулась і пестливим рухом, навпомацки потягнулася до того жахіття, що нависало над ним. Але та істота, схоже, не звернула на те уваги, а натомість витягла свої пальці з його грудей і, перегнувшись через нього, простягнула руки, що витягувалися на величезну довжину, до королеви, неначе збираючись продерти, а чи то приголубити її своїми пазурами, з яких скрапувала кров. 

Й отоді Зантліча випустила з рук ліхтаря й кинджала і, захлинаючись непогамовними пронизливими криками та сміхом невблаганного безумства, побігла геть зі склепу. 

 

 

Сад Адомфи 

 

 

 

Володарю партерів червоних і жарких 

Й садів, які, мов сонце, полум’я пекельне осяває! 

Цвіте те Дерево серед угідь твоїх, 

Яке замість плодів на гіллі має 

Без ліку демонських голів; і корінь свій пускає 

Баа́рас266, що, мов змій той, лізе вгору; 

І там бліді, вилчасті мандраґори 

Із ґрунту видершись, туди й сюди блукають, 

І ймення твоє прикликають: 

Й людина новопроклята гада — то біси проминають, 

Волаючи у лютім шалі й дивнім горі. 

 

Людарова літанія до Тасайдона 

 

  I 

 

Як було добре відомо, Адомфа, король чималого східного острова Сотар, посеред розлогих палацових земель мав потаємний сад, до якого не вільно було заходити нікому, крім нього самого та придворного мага, Дверуласа. Кожен міг бачити могутні гранітові мури того саду. Високі й грізні, неначе мури якої в’язниці, вони височіли понад величними червоними і камфорними деревами й широкими квітниками, які рясніли різнобарвним квітом. Одначе нічого не можна було з певністю стверджувати про те, який той сад всередині, адже доглядав за ним один лиш чарівник, настанови якому давав Адомфа; ці двоє говорили про нього такими мудрованими загадками, що їх ніхто не міг витлумачити напевне. Товсті латунні двері відмикалися за допомогою механізму, таємницею якого вони не ділилися ні з ким, і король із Дверуласом — чи разом, а чи поодинці — навідувалися до саду лише в ті години, коли поблизу нікого не було. Й воістину, не існувало жодної людини, яка могла б похизуватися тим, що їй випало побачити бодай те, як відчиняються ті двері. 

Подейкували, ніби сад той був закритий від сонця дахом з величезних листів свинцю та міді, які було припасовано так щільно, що між ними не лишилося жодної шпарини, крізь яку досередини могла б зазирнути найкрихітніша зірка. Дехто присягався, що усамітнення господарів під час візитів до саду забезпечував глибокий, неначе летейські води, сон, який Дверулас, майстерний у мистецтві магії, зазвичай насилав у такі часи на всю околицю. 

Таємниця, яка так сильно впадала в око, певна річ, не могла не збуджувати цікавості, а щодо природи того саду виникало чимало розмаїтих і суперечливих думок. Дехто стверджував, що сад заповнений лихими, здатними рости лише в нічній темряві рослинами, чиї швидкодійні ядучі отрути Адомфа збирав для своїх потреб, а чорнокнижник видобував з них ще більш підступні та згубні есенції, якими послуговувався для чарів. Такі оповідки, схоже, не можна було назвати безпідставними, адже, відколи було споруджено замкнений зусібіч сад, при королівському дворі почали ставатися численні смерті, що пояснювалися отруєнням, і нещастя, що явно були не чим іншим, як чарівниковими насланнями, а ще зникнення людей, чия присутність на землі більше не вдовольняла Адомфу чи Дверуласа. 

Легковіри ж переказували одне одному й інші, ще химерніші оповідки. Легенда про неприродну мерзоту, яка від самого дитинства оточувала короля, набула ще відразливіших тонів; а Дверулас, який ще до народження був проданий матір’ю-відьмою самому Архидемонові, — й усі про те знали, — набув нової, ще чорнішої слави як той, хто перевершував усіх інших чаклунів глибиною та повнотою обізнаності в магічному мистецтві. 

 

 

* * * 

 

Пробудившись від сну та видінь, які йому дарував сік чорного маку, король Адомфа підвівся з ложа. Була та мертва, безживна година, що наставала після заходу місяця й передувала світанку. Палац довкола нього лежав принишклий, наче склеп, його мешканці віддалися своєму щонічному глибокому й безпробудному снові, який виклика́ли ви́на, наркотичні зілля та аррак267. А довкола палацу під тихими зорями безвітряних південних небес спали сади та столичне місто Лойте́. Саме о цій порі Адомфа і Дверулас зазвичай навідували обгороджений високими мурами сад, не боячись, що хтось піде слідом або спостерігатиме за ними. 

Адомфа вийшов зі своїх покоїв і, проминаючи суміжні, на хвильку