Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

роду. Несподівано крізь застояне повітря та нашарування смерті до нього долинули дивовижні, підступні, наче подих весняного саду, млосні й солодкі пахощі ясмину; пахощі ті привели його до відкритого саркофага, що лежав між іншими, зі щільно припасованими віками. Й у тому саркофазі він побачив Ілалоту, яка лежала у яскравих поховальних шатах, із напівзаплющеними очима й напіврозтуленими вустами; й була вона сповнена тієї самої химерної та осяйної вроди, тієї самої чуттєвої блідості та нерухомості, що вабили Тулоса із силою некромантських чарів. 

— Я знала, що ти прийдеш, о Тулосе, — промурмотіла вона, злегка, неначе мимоволі, поворухнувшись під його дедалі палкішими поцілунками, що швидко перейшли від горла до грудей… 

Смолоскип, випавши з Тулосової руки, згас у густому шарі пилу… 

 

 

* * * 

 

Зантліча рано пішла до своїх покоїв, але сон її не брав. Можливо, вона випила забагато або замало темних полум’яних вин; можливо, її кров була розпалена поверненням Тулоса, а ще її досі мучили ревнощі, розбурхані тим гарячим цілунком, яким він припав на Ілалотиної руки під час похорону. Її охопив неспокій, і, підвівшись зі свого ложа задовго до настання години, призначеної для зустрічі з Тулосом, вона підійшла до вікна покою, шукаючи тієї прохолоди, яку могло дати їй нічне повітря. 

Одначе повітря видавалося розпеченим, немов його підігрівало горіння невидимих печей, і здалося Зантлічі, що серце набрякає у неї в грудях і душить її; а споглядання заколисаних місяцем садів лише посилило її хвилювання та тривогу замість того, щоб їх угамувати. Королеві кортіло поквапитися до місця побачення у павільйоні, але, попри все своє нетерпіння, вона вважала за краще змусити Тулоса чекати. Отож вона й далі стояла, схилившись над підвіконням, аж раптом побачила внизу Тулоса, який саме простував поміж партерами та альтанками. Її вразила незвична поквапливість і цілеспрямованість його кроків, їй захотілося знати, куди він так зосереджено прямує, адже обраний ним керунок міг привести його лише до місць украй далеких від того, в якому вона призначила йому побачення. І ось він зник із поля зору в оточеній кипарисами алеї, яка вела до північної садової брами; а що невдовзі він не повернувся, то до її подиву домішалися тривога і гнів. 

Для Зантлічи було незбагненно, що Тулос чи будь-який інший чоловік при здоровому глузді наважився б забути про побачення з нею; і, шукаючи якогось пояснення, вона припустила, що тут не обійшлося без чийогось згубного й могутнього чаклунства. А у світлі деяких подій, які вона спостерігала на власні очі, та багатьох інших, про які вона знала з чуток, королеві було нескладно визначити особу ймовірної чаклунки. Зантліча знала, що Ілалота кохала Тулоса майже до шалу і безутішно побивалася, коли він її покинув. Подейкували, що, намагаючись його повернути, вона вдавалася до різноманітних заклять, які, втім, виявилися недієвими; що вона даремно приклика́ла демонів і приносила їм жертви, і марно творила інвольтації та смертельні закляття проти Зантлічи. І, врешті-решт, вона померла від безмежного смутку та розпачу або, можливо, вкоротила собі віку за допомогою якоїсь нерозпізнаної отрути… Однак у Тасууні ходило між людьми повір’я, що всяка відьма, помираючи отак, із непогамованими пожаданнями та зведеними нанівець чарами, може обернутися на ламію-вампірицю і у такий спосіб дістати змогу завершити усі свої чаклунства… 

Згадавши це, королева здригнулася, а ще вона пригадала перекази про те мерзенне й зловороже перетворення, що, як вважалося, супроводжує досягнення таких посмертних станів: адже ті, що у такий спосіб використовують сили пекла, мусять і самі набувати характеру та справжньої подоби пекельників. Надто добре розуміла вона, куди саме прямує Тулос, і надто добре уявляла, на яку небезпеку він наражається, якщо її підозри справдилися. І, навіть розуміючи, що й сама може зустрітися віч-на-віч із подібною загрозою, Зантліча твердо вирішила піти слідом за ним. 

Вона не стала довго збиратися, адже не можна було гаяти часу; лише підійшла до ліжка й дістала з-під шовкової подушки невеличкого кинджала з прямим клинком, який завжди тримала напохваті. Од вістря до самого руків’я кинджал був змащений отрутою, що вважалася дієвою як проти живих, так і проти мертвих. Тримаючи його у правиці, а в лівій руці несучи ліхтаря з вузькими прорізами, який міг їй згодом знадобитися, Зантліча крадькома швидко вийшла з палацу. 

Останні випари випитого ввечері вина полишили її мозок, і тьмяні, примарні страхи пробудилися в ньому, застерігаючи королеву, немовби фантоми її пращурів промовляли до неї, але непохитна у своїй рішучості, вона пішла стежкою, яку нещодавно обрав Тулос; тією самою стежкою, якою раніше пройшли могильники, несучи Ілалоту до місця її поховання. Пливучи від дерева до дерева, місяць супроводжував її, наче зависле в небі западисте, поточене червою обличчя. Лише тихий і швидкий стукіт її котурнів порушував біле безгоміння та, здавалося, розривав імлисту, зіткану з павутиння запону, яка, ніби покривало на домовині, заслоняла від неї світ огидних примар. Зантліча пригадувала дедалі більше переказів і легенд, які оповідали про таких істот, як Ілалота; і серце обірвалося у неї в грудях, адже зрозуміла королева, що їй зустрінеться не смертна жінка, а істота, яку підняло з могили і в яку вдихнуло нове, нечестиве життя не що інше, як сьоме пекло. Але попри те, що від цих страхіть її кидало в холод, сама лиш думка про Тулоса в обіймах ламії розжареним тавром обпікала їй груди. 

Аж ось перед Зантлічею роззявив пащу старий некрополь, і стежина, якою вона крокувала, простелилася крізь густий, як у печері, морок попід похоронними деревами, чиє коріння сягало далеко в глибини склепів, немов занурюючись у страхітливі примарні роти, що шкірились іклами білих монументів. Повітря ставало чимдалі вологішим і сморідним, неначе сповнювалося подихом відчинених крипт. Тут королева завагалася, адже здалося їй, що повсюди навколо неї з-під цвинтарної землі повставали чорні, незримі какодемони264, здіймалися вище за обеліски та верхівки дерев і стояли, вичікували, готові напасти на неї, якщо вона рушить далі. Та попри це, вона таки рушила вперед і невдовзі дісталася того темного проходу, який шукала. Тремкими пальцями запалила вона ґнота у ліхтарі з вузькими прорізами і, пронизуючи лезом його променів огидну підземну темряву перед собою, заледве притлумлюючи свої страх і відразу, увійшла до оселі мертвих… а можливо, й немертвих. 

Хай там як, а поки Зантліча простувала першими проходами катакомб, їй здавалося, що вона не зустріне нічого гидкішого за могильну плісняву та пил, який насіявся за багато століть; нічого, грізнішого за щільно зімкнуті ряди саркофагів, вишикувані глибоко у камені на витесаних полицях; саркофагів, які лежали, огорнуті тишею й ніким не потривожені, відколи їх помістили до цієї усипальні. Тут, поза всяким сумнівом, сон мертвих був непорушним, а нічогість смерті була недоторканою. 

Королева вже ледь не засумнівалася, що Тулос проходив тут перед нею, коли це, зрештою, посвітивши ліхтарем на долівку, розгледіла в глибокому шарі пилу відбитки його вишуканих довгоносих пуленів265, які вирізнялися серед слідів грубого взуття могильників. І ще вона побачила, що відбитки Тулосових черевиків прямували лише в одному напрямку, хоча інші сліди явно свідчили — ті, хто їх залишив, прийшли до гробниці та повернулися назад. 

А тоді з тіней, що лежали на непевній відстані перед нею, до Зантлічи