Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

затримався, піднявши потайну заслінку свого чорного бронзового ліхтаря й посвітивши досередини. Прилеглу кімнату вже вісім ночей поспіль, — а таке бувало нечасто, — займала Тулонея, його улюблена одаліска. Але зараз не відчув він ані подиву, ані тривоги, побачивши, що ложе, вкрите розкиданими шовками, спорожніло. Це лише підтвердило, що Дверулас подався до саду раніше за нього. І більше того, король збагнув, що Дверулас пішов туди не просто так і не знічев’я. 

Палацові угіддя, куди не кинь оком, були занурені у непорушну тінь і неначе допомагали королю зберігати його таємницю. Він пішов до замкнених латунних дверей у височенній глухій стіні й, наблизившись до них, видав різкий шиплячий звук, подібний до сичання кобри. У відповідь на високі та низькі коливання цього звуку двері безшелесно хитнулися всередину й так само тихо зачинилися за його спиною. 

Сад, посаджений та оброблюваний у такій суворій потаємності та закритий від небесних тіл металевим дахом, був освітлений лише дивовижною полум’яною кулею, що висіла у повітрі над його осердям. Адомфа зі святобливим острахом розглядав цю кулю, адже її природа і походження були для нього таємницею. Дверулас стверджував, що за його велінням однієї безмісячної ночі вона здійнялася з пекельних глибин і звідтоді левітувала в повітрі, підтримувана силами пекла та живлена незгасимим полум’ям того клімату, в якому достигають плоди Тасайдона, набуваючи неземних розмірів і чарівного смаку. Та куля випромінювала багряне світло, і весь сад плавав і коливавсь у ньому, немовби бачений крізь осяйний кривавий туман. Навіть у безпросвітні холодні зимові ночі куля давала м’яке тепло і ніколи не падала, хоча й не мала жодної зримої опори, залишаючись дивовижним чином підвішеною в повітрі; і сад під нею лиховісно й пишно розростався, розкішний і буйний, немов партери у пекельних колах. 

Справді, таку рослинність, як у тім саду, не могло виплекати жодне земне сонце, і Дверулас казав, що їхнє насіння мало те саме походження, що й полум’яна куля. Були там бліді роздвоєні стовбури, що з такою силою тягнулися вгору, ніби намагалися вирвати себе з коренем із землі, й розгортали велетенське листя, темне й ребристе, наче крила драконів. Були амарантинові квіти, широкі, мов срібні таці, вони трималися на стеблах завтовшки з людську руку і повсякчас тремтіли. 

Не бракувало там й інших химерних рослин — розмаїтих, як сім пекел, і не мали вони жодної спільної риси, крім тих живців, які Дверулас тут і там прищеплював на них за допомогою свого неприродного некромантського мистецтва. 

Живці ті були різними частинами та кінцівками людських тіл. Маг довершено і з непохибним успіхом приєднував їх до напіврослинних-напіводухотворених головних стовбурів, на яких вони звідтоді жили й росли, і ними струменіли подібні до іхору соки. У такий спосіб було збережено ретельно дібрані пам’ятки, взяті від безлічі людей, які викликали у Дверуласа та короля відразу чи нудьгу. На пальмових стовбурах, попід схожими на пір’я жмутками листя, неначе величезні чорні кістянки268, висіли грона голів євнухів. Голі, безлисті виткі лози квітли вухами недбалих вартових. Спотворені кактуси були обвішані плодами — жіночими персами, чи, ніби листям, укриті пасмами їхнього волосся. Цілі кінцівки та тулуби були поєднані зі страхітливими деревами. Деякі з великих, наче таці, квіток мали пульсуючі серця, а частина меншого квіту мала в осерді оточені віями очі, які досі розплющувалися й заплющувалися. Й були там інші прищепи, занадто непристойні чи відразливі для того, щоб про них оповідати. 

Адомфа простував уперед поміж гібридною рослинністю, яка ворушился та шелестіла при його наближенні. Скидалося на те, що голови трохи оберталися в його бік, вуха тріпотіли, перса злегка здригалися, очі розширювалися та звужувалися, немовби спостерігаючи за його просуванням. 

Король знав, що ці людські рештки жили лише млявим рослинним життям, і їхні рухи були обмежені, а можливості менші навіть за тваринні. Зазвичай він роздивлявся їх із допитливістю та хворобливою естетичною втіхою, знаходив у них несхибну принадність, притаманну усьому надзвичайному та надприродному, одначе зараз уперше пройшов між ними хіба що з млявою цікавістю. Адомфа почав передчувати фатальну годину, коли сад з усіма його новими дивами більше не рятуватиме його від невблаганної нудьги. 

У самому серці цього дивного королівського саду, там, де серед сонмища рослин ще залишалася кругла ділянка вільного простору, Адомфа натрапив на горбок нещодавно викопаного глинистого ґрунту. Коло нього, повністю оголена, лежала навзнак, ніби мертва, одаліска Тулонея. Біля неї на землі видніли, викладені зі шкіряної торбини, різноманітні ножі та інші знаряддя, а також фіали з рідкими бальзамами та клейкими смолами, якими Дверулас послуговувався для живцювання. З надрізів у гладкій корі рослини, знаної як дедаїм269, що мала опуклий, м’ясистий, білясто-зелений стовбур, з центру якого здіймалося й променями розходилося навсібіч кілька безлистих змієподібних гілок, сочився жовтаво-червоний іхор, час від часу скрапуючи на груди Тулонеї. 

З-поза горбка глинистої землі раптово, наче демон, що вигулькує зі свого попідземного лігвища, підвівся Дверулас. У руках він тримав заступ, за допомого якого щойно закінчив копати глибоку й подібну до могили яму. Поруч із по-королівському високою й кремезною постаттю Адомфи чаклун видавався щонайбільше висохлим карлом. Його зовнішність мала всі ознаки неймовірно довгого віку, й здавалося, ніби вкриті порохом сторіччя обпекли його плоть і висмоктали кров з його жил. Очі жевріли на дні глибоких, мов ями, очниць; риси були чорні та запалі, наче у давнього трупа, а тіло викривлене, як стовбур якогось тисячолітнього пустельного кедра. Він постійно горбатився так, що його сухорляві вузлуваті руки звисали мало не до самої землі. Адомфа, як завжди, чудувався з майже демонічної сили тих рук; чудувався з того, що Дверулас так вправно міг орудувати важким заступом, міг на спині, без будь-якої людської допомоги, переносити до саду жертви, чиї кінцівки використовував у своїх експериментах. Король ніколи не принижувався до того, щоб допомагати чаклунові у виконанні таких робіт, але час від часу, вказавши на людей, чиє зникнення анітрохи б його не засмутило, не робив уже нічого, а лише споглядав і керував тим химерним садівникуванням. 

— Вона мертва? — запитав Адомфа, байдуже розглядаючи розкішне тіло Тулонеї. 

— Ні, — відказав Дверулас голосом різким, як скрегіт іржавої завіси на віку домовини, — але я дав їй випити непереборного снодійного соку дедаїма. Її серце б’ється невідчутно, а кров мляво плине жилами, змішавшись із тим іхором. Вона не прокинеться… хіба вже як частина життя цього саду, коли, як і решта, сприйматиме довколишній світ із тьмяною чутливістю рослини. Я чекаю на ваші подальші вказівки. Яку частину… чи частини?.. 

— Її руки були дуже вправні, — мовив Адомфа, відповідаючи на невимовлене запитання так, немовби міркуючи вголос. — Вони відали витончені способи кохання й розумілися на мистецтві любощів. Я волів би зберегти її руки… але нічого більше. 

І ось надзвичайну магічну операцію було завершено. Прекрасні, тендітні, витончені руки Тулонеї, чисто відокремлені в зап’ястках, були прикріплені за допомогою ледь помітних швів до блідих підрізаних кінців найвищих гілок дедаїма. У цій справі маг послуговувався смолами пекельних рослин і, як зазвичай робив під час таких процедур, раз у раз повторював прикликання дивних сил і певних попідземних джинів. І тоді ті напіврослинні руки, немов у благальному жесті простягли до Адомфи свої людські долоні. І відчув король, як у ньому