Жоель Діккер - Книга Балтиморів

На довершення до всього дисциплінарна рада адвокатів у лютому ухвалила рішення виключити дядечка Сола з адвокатської колегії Меріленду. Великий Сол Ґольдман уже ніколи не буде адвокатом.

Я приїздив до нього, нічого від нього не чекаючи. Навіть не попереджав про мій приїзд. Вирушав на авто із Монклера і прямував простісінько в «Марріот». Оскільки їздив я туди частенько, то враження було таке, наче всіх уже там знаю: службовці називали мене на ім’я, я заходив до кухні й замовляв, що мені хотілося. Приїхавши, піднімався на восьмий поверх, стукав у двері дядькової кімнати, той відчиняв, обличчя його було неголене, сорочка пожмакана, у кімнаті галасував телевізор. Він здоровкався зі мною так, наче я прийшов із сусідньої вулиці. Я не звертав на те уваги. Урешті він міцно обіймав мене і пригортав до себе.

— Маркі, — бурмотів він, — маленький мій Маркі! Я такий радий бачити тебе.

— Як ти, дядечку Соле?

Питав я так, сподіваючись, що він знову прибере свого непереможного вигляду, що гучно зарегоче, як бувало за часів нашої втраченої юності, і скаже, що все гаразд, та він хитав головою і скрушно казав:

— Це жах, Маркусе. Жах, та й годі.

Сідав на ліжку і брав до рук телефонну слухавку, щоб подзвонити готельному службовцю.

— На скільки ти залишаєшся? — питав він мене.

— На стільки ти захочеш, — казав я.

Я чув, як на тому кінці дроту відповідали, і дядечко Сол казав:

— Мій небіж приїхав, то мені потрібна ще одна кімната.

Потім обертався до мене і казав:

— Не довше як на вихідні. Ти повинен писати книжку, це дуже важливо.

Я не розумів, чому він не повертається додому. А потім, на початку літа, якось я гуляв Оук-Парком, шукаючи натхнення, аж перед маєтком Балтиморів із жахом побачив автомобіль для перевезення речей. До будинку вселялась якась родина. Я підійшов до чоловіка, що орудував двома вантажниками, які переносили плазмовий телевізор.

— Винайняли? — запитав я його.

— Придбав, — відказав він.

Я відразу ж подався в «Марріот».

— Ти продав дім в Оук-Парку?

Він сумовито глянув на мене.

— Нічого я не продавав, Маркі.

— Таж туди перебирається ціла родина, і вони кажуть, що купили дім.

Він повторив:

— Нічого я не продавав. Банк забрав його в мене.

Я остовпів.

— А меблі?

— Я звелів їх вивезти, Маркі.

На довершення до всього він сповістив, що продає свій дім у Гемптонсі, щоб мати гроші на життя, і що позбувається Буенавісти й використає капітал для того, щоб почати нове життя й придбати дім деінде.

— Ти покидаєш Балтимор? — недовірливо запитав я.

— Мені нема чого тут робити.

Від величі Балтиморських Ґольдманів, від усього, чим вони були, незабаром не залишиться нічого. Єдиною моєю відповіддю життю була моя книга.

Завдяки книзі

Все сталося.

Все забулося.

Все вибачилося.

Все виправилося.

У кабінеті в Монклері я міг нескінченно переживати щастя Балтиморів. Настільки це мене захопило, що я й з кімнати вже не хотів виходити, а як усе ж таки виходив, то, повернувшись, брався до того діла з новим завзяттям.

А як приїздив до Балтимора, то відвертав дядечка Сола від телевізора тим, що розповідав про свою книгу. Він дуже цікавився нею, весь час розпитував, хотів знати, як вона посувається й чи не можна йому прочитати бодай шматочок.

— Про що твій роман? — питав він мене.

— Про трьох двоюрідних братів.

— Трьох братів Ґольдманів?

— Трьох братів Ґольдштайнів, — поправляв я його.

Ті, кого вже нема на світі, в книжках зустрічаються знову і обіймають одне одного.

Десять місяців писав я нашу історію, десять місяців гоїв рани моїх двоюрідних братів. Скінчив я роман про братів Ґольдштайнів напередодні Дня подяки 2005 року, точнісінько за рік після Драми.

У фінальній сцені роману про Ґольдштайнів Гіллель із Вуді їдуть автомобілем із Монреаля до Балтимора. Зупиняються в Нью-Джерсі, щоб прихопити й мене, і ми разом прямуємо далі. У Балтиморі, в будинку, що сяє вогнями, на нас чекає нерозлучне подружжя — дядечко Сол і тітонька Аніта.

48

Тієї осені 2012 року, завдяки магії роману, я знову віднайшов їх, як було й сім років тому.

Уночі, о другій годині над ранком, коли мене ніяк не брав сон, я сів на терасі. Хоч і ніч була, стояла просто-таки тропічна спека, та мені добре було надворі під сюрчання цвіркунів. Розгорнув зошит і почав писати її ім’я. І цього було досить, щоб вона постала переді мною.

— Тітонько Аніто… — пробурмотів я.

Вона всміхнулася й ніжно провела долонькою по моєму обличчю.

— Ти так само гарний, Маркі.

Я підвівся й обняв її.

— Так давно я бачив тебе, — сказав я їй. — Мені тебе страшенно бракувало.

— Мені тебе теж, янголе мій.

— Я пишу про вас книжку. Книгу про Балтиморів.

— Знаю. Маркі. Я прийшла сказати ось що: облиш мордувати себе минулим. Спершу книга про братів, тепер — книга про Балтиморів. Пора вже писати книгу про своє життя. Ти ні в чому не винен і нічого не міг удіяти, Маркусе. Ми самі в цьому винні. Кожен відповідає за своє життя. Ми відповідаємо за те, що з нами відбувається. Маркусе, небоже мій, любий мій, чуєш, немає ні в чому твоєї вини. І Александра ні в чому не винна. Ти повинен позбутися цих примар.

Вона підвелася.

— Ти куди? — запитав я.

— Не можу я тут залишатися.

— Чому?