Жоель Діккер - Книга Балтиморів

і вона відстала. Я викинув у вікно телефон і закричав, закричав від люті, від шалу, з відрази на це кляте життя, що забрало в мене найдорожче.

В аеропорту Нассау придбав квиток на перший-ліпший літак до Нью-Йорка. Я хотів назавжди зникнути. Проте мені її вже бракувало. І я й подумати не міг, що не побачу її цілих вісім років.

*

Я часто згадував ту сцену. Як я кидаю Александру. Того спекотного червня 2012 року, сидячи самотою в кабінеті в Бока-Ратоні, перебираючи згадки про своє дитинство, я думав про неї, про те, як їй ведеться там, у Лондоні. Хотів лише одного: зустрітися з нею. Та варто було мені пригадати, як вона у сльозах бігла за таксі, щоб умовити мене не робити того, то думав собі: чи маю я право вриватися в її життя й перевертати усе догори коренем?

Хтось постукав у двері. Я аж підскочив. То був Лео.

— Вибачте, Маркусе. Я дозволив собі заглянути до вас: давненько вже вас не бачу, і почав непокоїтися. У вас усе гаразд?

Я підняв зошит, у якому писав, і приязно всміхнувся.

— Усе гаразд, Лео. Дякую за зошит.

— Він по праву належить вам. Це ви письменник, Маркусе. З книгою набагато більше праці, ніж я собі думав. Перепрошую.

— Пусте.

— У вас засмучений вигляд, Маркусе.

— Мені бракує Александри.

47

Січень 2005 року

Порвавши стосунки з Александрою, я здебільшого перебував у Балтиморі. Не так задля того, щоб побачитися з дядечком Солом, як сховатися від Александри. Я підвів риску під нашою історією, поміняв номер телефону. Не хотів, щоб вона приїздила до Монклера.

Увесь час прокручував подумки сцену від’їзду з Оук-Парку, коли авто Вуді й Гіллеля звернуло на автостраду. Тоді вони опинилися поза законом. Якби я знав, що вони хочуть втікати, то зміг би відрадити їх. Я умовив би Вуді. Що таке п’ять років? І багато, й мало заразом. Коли він вийшов би з в’язниці, то не мав би ще й тридцяти років. Усе життя було б попереду. Та й термін йому скоротили б, якби він поводився добре. Він міг би використати ті роки, щоб закінчити університет. Я переконав би його, що в нас попереду все життя.

З їхньою смертю все зійшло нанівець. Передовсім життя дядечка Сола. У нього настала чорна смуга.

Те, що його витурили з адвокатської контори, здійняло багато шуму. Ходили чутки, що справжньою причиною цього була чималенька розтрата коштів. Дисциплінарна рада адвокатів Меріленду розпочала розслідування, вважаючи, що як це підтвердиться, його потрібно позбавити ліцензії.

Для захисту дядечко Сол залучив Едвіна Сільверштайна. Я регулярно зустрічав його в готелі «Марріот». Якось увечері він повів мене у в’єтнамський ресторан поблизу.

Я запитав:

— Що я можу зробити для дядька?

— Як по правді, то небагато. Знаєш, Маркусе, ти хороший хлопчина. Таких мало є на світі. Ти справді хлопець хоч куди. Дядькові пощастило, що ти в нього є…

— Я хотів би більшого.

— Ти й так чимало зробив. Сол казав мені, що ти хочеш стати письменником…

— Авжеж.

— Навряд чи ти зможеш зосередитися тут як слід. Тобі треба подумати про себе і не гаяти часу в Балтиморі. Ти повинен писати свою книгу.

Едвін правду казав. Пора було братися до проекту, що на ньому так мені залежало. І ось, повернувшись із Балтимора, я в січні розпочав працю над моїм першим романом. Зрозумів: щоб повернути моїх братів, мені треба розповісти про них.

Думка ця спливла у мене в голові на автостраді І-95, у Пенсильванії. Я саме пив каву на автостанції й перечитував нотатки, аж побачив, як вони ввійшли. Це було неймовірно. Та то все ж таки були вони. Вони весело жартували, а, вгледівши мене, кинулися обнімати.

— Маркусе, — сказав Гіллель, пригортаючи мене, — я так і знав, що це твоє авто!

Вуді теж обняв нас обох своїми могутніми ручиськами.

— Ви ж несправжні, — сказав я. — Ви мертві! Померли, дурники такі, й покинули мене в цьому клятому світі!

— Ох, Маркусику, не кривися так! — зареготав Гіллель, скуйовдивши мені чуба.

— Ходімо, — сказав мені Вуді з примирливою усмішкою. — Ходімо з нами!

— Куди?

— У рай для праведників.

— Ні, не хочу.

— Чому?

— Мені треба до Монклера.

— Тоді ми прийдемо до тебе там.

Я не певен був, що добре його зрозумів. Вони ще раз міцно обняли мене і пішли. Коли були вже на порозі, я вигукнув:

— Гіллелю! Вуді! Чи було це з моєї вини?

— Ні, звісно ж, ні! — відказали вони як один.

Вони дотримали свого слова. Знову побачив я моїх любих братів у Монклері, в тому кабінеті, що його улаштувала моя матінка. Допіру сів я за столом, аж вони заходилися витанцьовувати довкола мене. Були вони такі, якими я знав їх завжди: галасливі, незрівнянні, ніжні.

— А мені подобається твій кабінет, — сказав Гіллель, вмостившись у фотелі.

— Та й дім у твоїх батьків нічогенький, — докинув Вуді, обпершись об спинку крісла. — І чому ми тут не бували раніше?

— Хтозна. Правда ваша… Треба було якось заглянути.

Я показав їм нашу вулицю, ми пройшли Монклером. Їм усе тут сподобалося. Ми знову були втрьох, і я аж нетямився від щастя. Потім ми повернулися до кабінету, і я знову почав писати.

Усьому настав край, коли батько відчинив двері.

— Уже друга ночі, Маркусе… Ти досі працюєш? — запитав він.

Вони щезли в шпаринах поміж паркетом, неначе ті миші.

— Так, але я вже вкладаюся.

— Не хотів турбувати тебе. Побачив, що світиться… Все гаразд?

— Усе гаразд.

— Мені здалося, наче тут лунали голоси…

— Та ні, то, мабуть, музика.

— Мабуть.

Він поцілував мене.

— Добраніч. Я пишаюся тобою.

— Дякую, тату. І тобі добраніч.

Він пішов, зачинивши за собою двері. Але брати більше не з’явилися. Вони зникли. Вони були примарами.

*

Від січня до листопада 2005 року я весь час писав у тому кабінеті в Монклері. І кожні вихідні їздив відвідати дядечка Сола.

Я був єдиний з-поміж Ґольдманів, хто робив це регулярно. Бабуня казала, що для неї це було б занадто. Мої батьки приїхали кілька разів, але, гадаю, не могли змиритися із тим, у якій ситуації він опинився. Та й нестерпно було бачити дядечка Сола, який перетворився на примару самого себе й не покидав готелю «Марріот» у Балтиморі, де сидів