Ерін Моргенштерн - Беззоряне море, Ерін Моргенштерн

У центрі столу з харчовими запасами лежить складена записка. Закарі бере в руки аркуш і розгортає.

коли будеш готовий,

обери двері

Закарі розглядає намет. Дверей тут нема, є лише напнуті мотузками криси, через які він увійшов.

Хлопець бере смолоскип з підставки й рушає до печери доріжкою, що зміїться за наметом.

Аж раптом доріжку перегороджує кришталева стіна.

У стіні, за якою доріжка мала б продовжитися, є кілька дверей.

Одні позначені бджолою. Другі — ключем. А ще є двері з мечем, короною, серцем і пір’їною, хоча вони розташовані не в тому порядку, до якого Закарі звик. Корона — у самісінькому кінці. А бджола — у центрі поряд із серцем.

Син віщунки стоїть перед шістьма дверима, не знаючи, які вибрати.

Закарі зітхає і повертається до намета. Він пускає на підставку смолоскип і з вдячністю бере вже відкорковану пляшку вина й наливає собі в кубок. Йому надали місце для відпочинку, перш ніж рушить далі, тож він скористається ним, хай навіть воно нагадує віртуальні місця для перепочинку, де йому доводилося бувати раніше. Перед дверима немає нічого схожого на купу скляночок із цілющим зіллям, які б попереджали про щось небезпечне.

Хлопець задумливо розглядає стіл з різним начинням, розмірковуючи, що саме взяти, і зупиняється, щоб скласти перелік того, що вже має.

Один меч із піхвами.

Товариство однієї маленької сови, що саме кігтями рве на клапті шовкову подушечку.

Ланцюжок на шиї з компасом, голка якого просто зараз виписує кола. Два ключі: від його кімнати та вузький ключ, що випав з «Передбачень і переказів». Він так і не встиг розпитати Доріана про нього. А ще маленький срібний меч на тому-таки ланцюжку. Закарі береться розглядати вміст своєї торби, щоб забити голову думками про когось, щось, будь-що інше.

Усередині лежать «Солодкі муки», які заспокоюють знайомим виглядом. Запальничка. Чорнильна ручка, яку він не знати коли кинув у торбу, і неабияк пожмаканий безглютеновий мафін з маком, загорнутий у полотняну серветку.

Хлопець залишає мафін на столі поряд з рештою їжі. Відриває шматок курки, на диво, досі гарячої. Чому Мірабель не залишилася десь неподалік, якщо нещодавно була тут? Можливо, він потрапив до якоїсь заводі за межами часу, де їжа завжди залишається теплою. Він кладе ще трохи курятини на срібну тарілку, підтягає подушку ближче до вогню й сідає. Сова, підскочивши, улаштовується неподалік.

Закарі дивиться на можливі варіанти перед собою, замислено пережовуючи крильце смаженої курки й ледаче розмірковуючи, чи не нахабство це — їсти птаха в присутності іншого птаха, а тоді пригадує історію, яку йому колись розповідала Кет, про те, що бачила, як мартин убив голуба, і доходить думки, що це, напевно, не нахабство.

У таких роздумах над вибором, над своїм майбутнім, своїм минулим і своєю історією хлопець сьорбає вино. Як далеко він зайшов. А попереду ще чекає на нього невідомо який завдовжки шлях.

Закарі виймає з кишені складену паперову зірочку. Крутить її в руці, пропускаючи між пальцями.

Він її не читав.

Досі.

Сова пугикає, намагаючись повідомити йому щось.

Син віщунки кидає паперову зірочку із записаним на ній майбутнім у вогонь.

Полум’я ковтає її, і папір скручується, аж поки не перестає бути схожим на зірку, а колись написані на ньому слова губляться і зникають назавжди.

Закарі підводиться й бере пергаментний сувій зі столу з інвентарем. Це мапа, грубий ескіз із групкою дерев і двома прямокутниками, які можуть бути будинками. На ній позначений шлях від одного будинку до якоїсь точки в навколишньому лісі. Корисною ця мапа не здається.

Закарі кладе її назад, натомість бере складаний ножик, запасну запальничку, мотузку й рукавиці й кладе все це в торбу. Ще трохи подумавши щодо решти предметів, хлопець бере і шворку.

— Готова? — запитує у сови.

Птах відповідає, перелетівши над вогнищем і зникнувши в затінку.

Закарі бере смолоскип і йде за совою до стіни з дверима.

Двері великі й вирізьблені з темнішого, ніж кришталь довкола них, каменю. Символи на них намальовані золотою фарбою.

Їх так багато. Закарі вже нудить від усіх цих дверей.

Він стискає в руці смолоскип і роздивляється навколишню темряву подалі від дверей і намету, серед зазубреного кришталю й забутих будівель. Він освітлює місця, на які так давно не падало світло, що їм воно здається напівзабутим сном.

Зрештою Закарі знаходить те, що шукав.

На стіні він помічає ледь помітну лінію. На відстані руки від неї є ще одна.

Хтось видряпав на поверхні печери ідею дверей.

Закарі підносить смолоскип ближче. Кришталь всотує світло, і хлопець тепер може розгледіти видряпану дверну ручку.

Син віщунки стоїть перед ще одними дверима, намальованими на ще одній стіні.

Тому, хто так заглибився в історію, слід і далі йти своїм шляхом. Колись шляхів було багато, так було в минулому, загубленому за тисячі кілометрів і сторінок звідси. А тепер залишився лише один шлях, який може обрати Закарі Езра Роулінз.

Шлях, що поведе його до кінця.