Жоржі Амаду - Габрієла

з цієї дивної зустрічі. Габрієла дійшла до залізничної колії і опинилася в районі убогих хатинок околиці міста. Повз неї ішли повії найнижчого гатунку, декотрі з них здивовано озиралися. Одна схопила її за руку:

— Е, та ти, здається, новенька, я тебе раніше не зустрічала… Ти звідки?

— Із сертану, — відповіла Габрієла, не задумуючись. — Де тут вулиця Сапо?

— Трохи далі. А що тобі там треба? Ти до Me?

— Ні. В «Бате-Фундо».

— Так ти ось куди йдеш? Ти хоробра дівка. Я, приміром, уникаю того місця. А сьогодні там особливо небезпечно, там твориться чорти батька зна що. Візьми праворуч і втрапиш прямо до «Бате-Фундо».

Габрієла звернула за ріг. Її зупинив якийсь негр:

— Куди прямуєш, красуне? — Він зазирнув їй у обличчя, вона йому сподобалась, і він боляче ущипнув Габрієлу за щоку. — Ти де живеш?

— Далеко.

— Це не має значення. Ходімо розважимось.

— Зараз не можу. Я поспішаю.

— Гадаєш, що я тебе обдурю? Дивись… — Він тицьнув руку в кишеню і дістав кілька дрібних кредиток.

— Нічого я не думаю, просто поспішаю.

— А я поспішаю ще більше, тому й вийшов на вулицю.

— Але я спішу в справах. Пусти мене. Я незабаром повернусь.

— Повернешся?

— Слово честі.

— Я тебе чекатиму.

— Гаразд. Чекай тут.

Габрієла швидко пішла далі. Майже поряд з «Бате-Фундо», звідки долинав гуркіт барабанів і дзвін гітари, якийсь п'яний, хитнувшись, спробував обняти її. Габрієла відштовхнула його ліктем, він утратив рівновагу і ухопився за ліхтар. З дверей «Бате-Фундо», що містилося на тьмяно освітленій вулиці, чувся гомін голосів, гучні сплески сміху і вигуки. Габрієла увійшла. Хтось одразу гукнув її:

— Гей, смаглявко, іди сюди, випий ковточок з нами.

Старий грав на гітарі, дівча било в бубон. Тут було чимало зів'ялих жінок, грубо нафарбованих і п'яних. Але подивувались і зовсім молоденькі каброші. Одній з них, з розпущеними косами і худорлявим обличчям, не було, мабуть, і п'ятнадцяти років. Якийсь чоловік причепився до Габрієли, аби вона сіла за його столик. Жінки, старі і дівчатка, підозріло поглядали на неї. Звідки взялася ця вродлива і чарівна суперниця? Потім Габрієлу покликав інший чоловік. Господар бару, одноногий мулат, стукаючи об підлогу дерев'яною ногою, підійшов до неї. Якийсь матрос, мабуть, з одного із кораблів компанії «Баїйяна», обняв Габрієлу за стан і прошепотів:

— Ти вільна, моя крихітко? Я піду з тобою…

— Ні, я зайнята…

Вона усміхнулася йому, це був симпатичний парубок, і від нього пахло морем. Матрос сказав: «Жаль!» — і рушив у глибину зали на пошуки іншої жінки. Одноногий мулат підійшов до Габрієли:

— Де я тебе бачив? Мабуть, ми десь зустрічались. Але де?

Поки він пригадував, Габрієла запитала:

— Тут є хлопчина на ймення Лойріньйо? Мені необхідно з ним поговорити. У мене до нього термінова справа.

Одна з жінок почула запитання Габрієли і гукнула:

— Едіт! Мадам розшукує Лойріньйо!

В залі пролунав дружний регіт. П'ятнадцятилітнє дівчисько у сукні вище колін підхопилося з місця:

— Що потрібно цій корові від мого Лойріньйо? — Вона пішла на Габрієлу, взявшись у боки, із зухвалим виглядом.

— Сьогодні ти його не знайдеш, — засміявся якийсь чоловік.

Дівчисько стало перед Габрієлою:

— Так навіщо тобі, купо гною, знадобився мій коханець?

— Мені необхідно поговорити з ним…

— Поговорити… — Дівчисько плюнуло. — Знаю я вас, брудних шльондр. Просто ти в нього вклепалась. Всі баби лізуть до нього. Всі корови.

Їй було не більше п'ятнадцяти, і Габрієла, сама не знаючи чого, згадала дядька. Якась літня жінка втрутилася в розмову:

— Облиш, Едіт. Вона все одно не зважає на тебе.

— Пусти, я провчу цю корову…

Вона простягла свої дитячі руки до обличчя Габрієли, але та була напоготові, вхопила дівчисько за худі пальці і опустила її руки.

— Корова! — заверещала Едіт і рвонулась уперед.

Всі, хто був у залі, підхопились з місць — не було видовища цікавішого, аніж бійка між жінками. Але тут втрутився одноногий і розтягнув їх, відштовхнувши дівчисько вбік:

— Геть звідси, не то я наб'ю тобі писок! — Він узяв Габрієлу за руку і вийшов з нею у двір. — Послухай, ти не дружина сеньйора Насіба з бару?

Габрієла ствердно кивнула головою.

— Тоді що ти тут, чорт забирай, робиш? Закручуєш кохання з Лойріньйо?

— Я його не знаю. Але мені треба з ним перемовитись словом. Дуже важлива справа.

Одноногий подумав, уважно поглянув у очі Габрієлі:

— Якесь доручення? Стосується сьогоднішніх подій?

— Так, сеньйоре.

— Ходім зі мною. Тільки мовчи, говоритиму я…

— Гаразд. Ходімо швидше, не можна втрачати ні хвилини.

Вони проминули одну вулицю, потім другу і увійшли в темний завулок. Одноногий, що йшов першим, зупинився, чекаючи на Габрієлу біля якогось будинку. Він постукав у напівпрочинені двері, немовби попереджаючи про свій прихід.

— Іди за мною…

З'явилася розкошлана дівчина в самій сорочці:

— Це хто, Дерев'яна Нога? Новенька?

— Де Теодора?

— У себе в кімнаті, не хоче нікого бачити.

— Скажи їй, що мені треба з нею поговорити.

Дівка окинула Габрієлу поглядом з голови до ніг і вийшла, мовивши:

— Вони вже тут були.

— Поліція?

— Жагунсо. Шукали, сам знаєш кого.

За кілька хвилин, з кимось пошептавшись за дверима однієї з кімнат, вона повернулася в супроводі якоїсь жінки з косами, позбавленими кольору перекисом водню.

— Що тобі? — запитала жінка.

Дівчина дивилася на Габрієлу і уважно прислухалася до розмови. Але одноногий підійшов до Теодори, притиснув її до стіни і зашепотів їй щось на вухо; при цьому обоє скоса позирали на Габрієлу.

— Я не знаю, де він. Забігав сюди, попросив грошей і одразу ж зник. Досить вчасно. За якусь мить вдерлося кілька жагунсо, вони полюють за ним і не хотіли слухати ніяких пояснень. Якби вони його знайшли, то вбили б…

— А куди він пішов, ти не знаєш?

— Їй-богу, не знаю.

Габрієла і мулат вийшли на вулицю. На порозі він сказав:

— Коли його тут немає, то ніхто не знає, де він. Мабуть, він уже дістався до лісу. На човні або верхи.

— А чи не можна все ж таки якось довідатись? Це дуже важливо.

— Не маю уяви.

— Де живе полковник Амансіо?

— Амансіо Леал?

— Так.

— Неподалік від школи. Знаєш, де це?

— Знаю. В кінці набережної. Щиро дякую.

— Я тебе трохи проведу.

— Навіщо?

— Тобі треба вибратися із цих завулків, а то ти можеш не дістатися до будинку Амансіо.

Він провів Габрієлу до майдану Сеабра. Кілька цікавих, стоячи на розі поряд з клубом «Прогрес», дивилися на будинок полковника Раміро, в якому ще не погасло світло. Поки вони йшли, одноногий не переставав розпитувати. Габрієла відповідала ухильно і скупо. Пройшовши пустельними вулицями, вона