Максим Іванович Кідрук - Зазирни у мої сни

за її поглядом і втупився в куток справа за своєю головою, в якому сходилися стіни та стеля. Ліза Торнтон прикипіла до нього так, наче побачила там павука, та я, хай як приглядався, не зауважив нічого цікавого. Стіни як стіни.

— Можна я сяду? — вона перевела погляд на диван.

Я криво посміхнувся, втримавшись від нагадування, що цей будинок більше її, ніж мій.

— Звісно, сідайте.

Ліза присіла, механічно ввімкнула iPad.

— Ви теж сідайте, — вона підняла планшет, указавши ним на місце біля себе, — мусите дещо побачити.

У ту мить слабка тривога, що зародилася ще після розмови по телефону, почала проростати, обплітаючи колючками груди. Я перетнув вітальню й опустився на диван.

— Ну?

— Спершу повинна сказати… — Ліза нарешті дивилася на мене, просто у вічі, проте я розумів, що вона відчуває дискомфорт і змушена докладати зусиль, аби не відводити погляд, — дещо не дуже приємне. Пообіцяйте, що не накинетесь на мене впродовж перших кількох хвилин.

Так ніби в мене був вибір.

— Починайте вже.

— У цьому будинку камери встановлено не лише ззовні, але й усередині.

— Так, — кивнув я.

— Багато камер.

Пауза.

— І?

— Ми весь час спостерігали за вами. Ну, не зовсім за вами, — поспіхом виправилася Ліза, — здебільшого за вашим сином, але й за вами теж… постійно.

— Анітрохи не здивований, — я вмовк, і вона німувала. Мені знадобилося трохи часу, щоби збагнути, що це і є те, чим Ліза Торнтон так переймалася. — І ви тому боялися моєї реакції? Думали, що через приховані камери я влаштую скандал чи що?

Кутики її губів зовсім трохи піднялись, хоча очі залишалися серйозними:

— Улаштувати скандал, певна річ, ні. Проте я не знала, як ви відреагуєте. Поза тим що це не зовсім законно, наявність камер… — вона змахнула акуратними тонкими пальцями, мовби виловлюючи з повітря потрібне слово, — ніби як суперечить нашій із вами домовленості. Та я сподіваюсь, що ви розумієте: ми не могли інакше. Ваш малий…

Я відмахнувся, перервавши її:

— Годі вам. Не те щоб я над цим замислювався, та, напевно, більше здивувався б, якби ви сказали, що прихованих камер не було, — я на мить розслабився, що це найгірша зі звісток, принесених Лізою Торнтон, однак майже відразу збагнув, що американка не пхалася б до мене в таку спеку (та ще й у вихідний) лише зі звісткою про те, що ФБР зафіксувало на відео, як я наспівую в душі «Путін — хуйло». Невидимі холодні пальці лягли мені на шию, й у скронях приглушено забухкало. — Для чого ви приїхали? — Вона так зиркнула мені у вічі, що я збагнув: — Теодор?

— Так.

У роті з’явився неприємний іржавий присмак.

— Що ви зняли?

Ліза кахикнула:

— Ми не припиняли стеження за вами, навіть коли зрозуміли, що від Даймонда не варто очікувати нових повідомлень. Правда, спостереження вели за інерцією. Камери записували все, що відбувається у вашій квартирі впродовж доби. Через двадцять чотири години — якщо нічого не траплялося — запис стирали. Сьогодні один із агентів, відповідальних за відеонагляд, переглянув нічний запис і дещо побачив.

Я раптом згадав, як учора виявив на ноутбуці запит про фенол:

— Ви їх завжди перевіряєте? Перед стиранням?

— Ні. Насправді взагалі не перевіряємо. Лише якби щось сталося. Цей агент… — Ліза стенула плечима, — його ніхто не уповноважував. Він прокрутив запис із власної ініціативи, а якщо точніше — то від нічого робити.

Я глипнув на планшет у її руках.

— Показуйте.

Вона ввімкнула відео, промотала трохи вперед і повернула екран до мене. Я побачив спальню. Зображення було землисто-сірим, як у ноктовізорі, мерехтливим і не надто чітким, одначе я добре розрізняв себе й Теодора. Малий, затиснувши під ліктем ковдру, згорнувся в позі ембріона справа від мене, на краєчку ліжка, обличчям до вікна. Я, відкинувши ковдру, лежав на животі, лицем до сина. Праву, зігнуту в лікті руку тримав перед головою, ліву — вздовж тіла. Права нога — зігнута в коліні. У лівому нижньому куті кадру блимали цифри, що позначали час, — 1:08 a.m.

Я спантеличено зиркнув на Лізу:

— І що?

— Гляньте.

Знову на екран. Судячи з картинки, камера висіла під стелею, праворуч від дверей до спальні. Тео на відео заворушився. Спочатку рухи були ледь помітними й майже затиралися сіро-зеленими брижами. Через кілька секунд хлопчак перекинувся на спину, сів у ліжку, якийсь час залишався так, розгойдуючись, потому повернувся ліворуч і зісковзнув на підлогу. З опущеними вздовж тіла руками малюк обійшов ліжко, зупинився просто навпроти моєї шиї й застиг. Я напружено вдивлявся в екран: Теодор нічого не робив, не рухався, лише стояв і тупився на мою спину. Ліза зачепила пальцем повзунок на панелі прокручування в нижній частині медіаплеєра та перетягнула його вправо. Час у лівому куті досягнув 1:17 a.m. Тео стояв на місці. Американка вдруге перемістила повзунок — на 1:42 a.m., — мій син усе так само нависав наді мною.

Мені здалося, що тіло наповнили воском, який надто довго провисів над вогнем.

— Скільки він так стояв? — до рота наче сталевої стружки напхали.

Ліза ввімкнула пришвидшене перемотування. Теодор на екрані ледь посмикувався, я кілька разів рвучко змінив позу, в усьому іншому — жодних зрушень.

— Майже три години, — сказала Торнтон.

— Три години?!

Мене не здивувало й не налякало те, що Тео ходить уві сні, — вже встиг до цього звикнути, — проте три години… То було трохи занадто.

— Так.

— А далі що?

— Потім Теодор спустився на кухню, — Ліза вимкнула пришвидшене перемотування та перемістила повзунком медіаплеєра майже до кінця запису, — де відбулося ось це.

— Що там? — я змигнув і нахилився. — Погано видно.

Зображення стало іншим — темнішим і вкрай нечітким.

— Це з камери в кухні, — американка випростала праву руку й показала на арковий прохід до кухні: — Вона ось там — над проходом.

Я примружив очі та розгледів стіл, стільці, мармурову стільницю з умивальником. Під стільницею тягнулася низка шафок із кухонним начинням, спеціями та крупами. А тоді побачив Теодора. Хлопчак без поспіху пройшов під аркою, оминув стіл, зупинився перед шафкою, трохи лівіше від умивальника. Витягнув руку й висунув верхню шухляду.

Від напруження заболіли очі:

— Що він робить?

Тео видобув із шухляди якийсь продовгуватий предмет. Тримав його перед собою, роздивляючись.

— Він узяв ніж, — пояснила Ліза.

Моє серце начепили на вібруючу струну.

— От лайно… — це вже було щось нове.

Півхвилини Тео крутив кухонний ніж у руках.

— Що далі? Як довго він так стовбичив?

— Хвилин п’ять, а потім повернувся до спальні.

Я клацнув зубами.

—