Максим Іванович Кідрук - Зазирни у мої сни

Перша містила перелік результатів Google-пошуку. Я глянув вгору, на рядок для запитів, там стояло слово phenol. Список результатів під ним розпочинався посиланням на статтю у Вікіпедії: Phenol — Wikipedia, the free encyclopedia. Шрифт заголовка мав фіолетовий колір, а це вказувало на те, що статтю вже відкривали. Я пробігся поглядом по решті результатів, після чого перемкнувся на другу незнайому вкладку. То був сайт американської хімічної компанії IMC Chemicals Inc, а саме — сторінка з описом властивостей фенолу. Я став читати.

Фенол отруйний. Належить до особливо небезпечних речовин (клас небезпеки II). Під час вдихання спричиняє порушення функцій нервової системи. Випари розчину фенолу подразнюють слизові оболонки очей, дихальні шляхи, шкіру й можуть призвести до хімічних опіків. Потрапляючи на шкіру, фенол швидко всмоктується навіть через непошкоджені ділянки й уже через кілька хвилин починає впливати на тканини головного мозку. За дії мінімальних доз спостерігають чхання, кашель, головний біль, занепад сил, блідість, нудоту. Важкі випадки отруєння характеризуються утрудненням дихання, втратою свідомості, пришвидшенням пульсу та нерідко судомами. Смертельна доза в разі потрапляння всередину організму для дорослої людини становить 1—10 грамів, для дітей — 0,05—0,5 грамів.

Доказів канцерогенності фенолу не виявлено.

Спершу я взявся пригадувати, коли востаннє сидів за ноутбуком, але вже за хвилину визнав, що обманюю себе, бо чудово пам’ятаю: ніколи не намагався дізнатися, що таке фенол.

Важке, недобре передчуття зсідалося у грудях. Скільки разів я залишав малого без нагляду впродовж доби? І як надовго? Чи мав він достатньо часу, щоб увімкнути ноутбук і ввести в рядок для запитів Google слово phenol? Ні, не мав. Тео постійно перебував поруч — у спальні, на кухні, на вулиці — він не підходив до ноутбука. Хіба що вночі. То єдиний час, коли я не водив за ним оком.

Страшенно не хотілося цього робити, та розумів, що мушу: тремтячими руками я пробігся клавіатурою й прокрутив історію пошуку Google. Останніми йшли п’ять записів:

пошук poisonous garden chemicals 03:04

пошук poisonous substances in house 03:02

пошук phenol 02:59

пошук carotid artery severing one blow 02:51

пошук carotid artery 02:51

Отруйні хімікати для саду… отруйні речовини в будинку… фенол… перерізування сонної артерії одним ударом… Я відірвав погляд від екрана ноутбука й повів головою в той бік, де вмостився Теодор.

— Тео, — покликав скрипучим голосом.

Хлопчак не відреагував.

— Тео! — голосніше.

Я був певен, що він почув. Тоненькі пальчики відпустили кнопки джойстика. Автомобіль на причепленій до стіни плазмі зупинився в оточенні біло-чорних машин із мигалками, пішов відлік часу до арешту. Проте малюк не озирався.

— Теодоре, я до кого звертаюсь?!

Він почав повільно повертати голову, а я укляк, пригадавши давній сон. Якусь мить — поки проглядалися лише потилиця та ліве вухо — здавалося, наче побачу когось іншого, хто вже давно знаходиться у вітальні замість Тео. Втім, коли лице остаточно постало переді мною, це все ще був мій син. Його очі виглядали водянистими та ніби якимись розмазаними.

— Ти чіпав мій ноутбук? — витиснув я.

Тео не відповідав. Зм’якле обличчя видавалося величезним, мовби я вивчав його в телескоп. Нестерпне відчуття, що переді мною не мій син, зринуло знову.

«Говори, трясця!»

— Тео! Я запитую, чи ти чіпав мій ноутбук.

А він лише дивився. Тоскно, байдуже та приречено.

Мені стало моторошно, спину пробрало холодом.

«Говори, не мовчи, озвися!»

— Послухай, я не сваритиму тебе, нічого страшного не трапилося, просто хочу запитати, чи це ти й для чого тобі… — я раптом зрозумів, що він не відповість.

Мене охопив такий страх, що потемніло в очах. Зі стін вітальні неначе холодом повіяло, тож я ледве стримував тремтіння. Не знав, куди подітися. Подумки благав, щоби Тео відкинув джойстик, скочив і побіг — куди завгодно: на другий поверх, до кухні чи на вулицю, — та хлопчак лишався непорушним і, вигнувши шию, стежив за мною драглистим, несфокусованим поглядом.

Я першим сховав очі: подався вперед і схопився тремтячою рукою за книгу. Через секунду Тео відвернувся, та до гри не брався. Продовжував сидіти — тепер уже спиною до мене, — втупившись у стіну, а на плазмі перед ним застигло ігрове повідомлення про арешт його автомобіля. І я не знаю, що було більш моторошним: витримувати його погляд чи навпаки не бачити очей, але усвідомлювати, що малюк застиг, ніби лялька, й нічого не робить.

Я вислизнув на кухню. Потроху заспокоївся, спробував відволіктися на інше, проте думки неминуче завертали до запитів про фенол. Я ввімкнув електрочайник, а коли вода закипіла, через плече кинув погляд у вітальню. Подушки спорожніли — Теодора не було. Я розвернувся, ледь не скинувши чайник на підлогу, і якраз учасно, щоб угледіти худенькі ноги на сходах до спалень на другому поверсі.

Коли я за годину прошмигнув до спальні, Тео вже спав.

96

У суботу, 8 серпня, ми з Тео прокинулися водночас, мовчки поснідали й вибралися на заднє подвір’я. Сонце ще не піднялося над похилим дахом, тінь від будинку розрізала навпіл басейн, але навіть у затінку я відчував, як із уже прогрітих променями ділянок на веранду накочують хвилі тепла. День мав видатися з біса спекотним.

Я розлігся в шезлонгу й краєм ока спостерігав, як Тео за три кроки від басейну вибудовує вал із річкового піску. Раптом на дерев’яному столику обабіч мене задеренчала мобілка. Мені давно ніхто не телефонував, тож від несподіванки я здригнувся.

— Алло?

— Це Ліза.

— Привіт!

— Ви вдома?

«А де нам іще бути?»

— Так.

— Я приїду через годину. Треба поговорити.

Я на мить замислився, згадуючи, який сьогодні день.

— Сьогодні ж субота.

— Так, — її голос не здавався напруженим, тобто не більше напруженим, ніж зазвичай. — А у вас якісь плани?

— Ні, просто… Це так терміново?

— Так.

— Гаразд, я на вас чекаю.

За півтори години білий Audi A3 вигулькнув на під’їзній алеї. Я обігнув будинок і закрокував назустріч. На Лізі були світлі штани та біла футболка з глибоким вирізом; у руках — планшет. Ми зустрілися перед ґанком, кілька секунд мовчали, а потім я сказав:

— Ходімо досередини.

Ліза кивнула:

— Маю вам дещо показати.

Я розвернувся, ми піднялися на ґанок.

— Це стосується Норвуда? Того, що тут відбулося? — я мотнув головою в напрямку кущів за басейном. На окремих гілках досі звисали шматки поліцейської стрічки.

Ліза підібгала губи:

— Не зовсім.

Ми зайшли до вітальні; я став так, щоб із вікна праворуч від входу бачити Теодора.

— Розповідайте, я вас слухаю.

Жінка підняла голову, та все ще тупилася повз мене. Я простежив