Максим Іванович Кідрук - Зазирни у мої сни

— Ні.

Я прикипів очима до екрана iPad’а. Зображення знову перемкнулося на спальню, от тільки ракурс мало інший — із камери у віддаленому куті: тепер не проглядалося вікно, зате проступали вхідні двері. За мить двері злегка прочинилися, й у щілину протиснувся Теодор. Хлопчак знову підступив до мене — я перевернувся й лежав тепер спиною до вікна, — постояв трохи, після чого обійшов ліжко та заліз під ковдру.

Ліза зупинила відтворення.

— Це все. Він більше не вставав.

Зчепивши долоні, я згорбився та затиснув руки колінами. Хвилину тупився в підлогу між ногами, а потім звернувся до американки:

— І що тепер?

— Можливо, він узяв ніж випадково, й це нічого не означає, проте… — жінка непевно знизала плечима. — Не знаю, що сказати, Мироне. Чому б вам із сином не призвичаїтися спати в різних кімнатах? Або… Загалом вирішуйте самі. Просто будьте обачним. Хтозна, чим це може обернутися.

Вона підвелася.

— Добре, — я ошелешено споглядав підлогу. — Я щось придумаю.

97

Коли Ліза Джин Торнтон поїхала, я вийшов на веранду й покликав Теодора.

— Тео, давай поговоримо.

Малюк — весь у піску — слухняно підбіг і, не кліпаючи, охопив мене поглядом широко розплющених очей. Від того погляду ставало некомфортно і трохи боязко: я ніяк не міг пригадати, чи говорив він хоч щось із учорашнього вечора. Зрештою хлопчак кивнув.

— Ти пам’ятаєш, як прокидався вчора вночі?

Попри те що темно-карі синові очі не відлипали від мого перенісся, жоден м’яз на його обличчі не ворухнувся. Я старався перебороти себе, втамувати невпинно наростаюче почуття страху, щоби продовжити розмову.

— Ти встав уночі й стояв біля мого ліжка, — здавалося, наче Тео дивиться крізь мене, наче він перебуває не тут. Я потягнувся й легенько торкнувся його плеча. — Ти чуєш мене?

— Так.

— Що «так»?

Малюк опустив підборіддя й упер погляд у підлогу.

— Пам’ятаю.

— Тео, ти майже три години стояв біля мого ліжка. Чому? Чому ти не розбудив мене?

Він стенув плечима.

— Це Даймонд тебе примусив? — Я помалу втрачав контроль і підвищував голос, щоправда це не допомагало: слова однаково злітали з язика пожмаканими та перелякано тремтіли. — Розкажи, що йому потрібно від тебе.

Не піднімаючи очей, Тео зіщулився так, що прикрив плечима вуха.

Секунд двадцять ми мовчали. Збагнувши, що відповіді не дочекатися, я озвався знову:

— Потім ти спустився на кухню, — не думав, що це можливо, та хлопчак скулився ще дужче. — Навіщо? Лише не обманюй мене.

Теодор не схлипував і не здригався, через що сльозина, що викотилася з ока та залишила мокру цятку на дерев’яній підлозі веранди, виявилася для мене цілковитою несподіванкою.

— Я… не… хотів, — розділяючи слова лячно великими паузами, прошепотів малюк.

Ще кілька сльозин впали на підлогу. Одна пробігла щокою та зависла на підборідді. Я присів навпочіпки й спробував обійняти сина, проте він не подався до мене.

— Комашко, не плач. Ти не зробив нічого поганого. Просто поясни, що не так. Я допоможу тобі. Навіщо ти взяв ножа?

— Йому треба піти, — ще тихше, ніж попереднього разу, зронив малюк.

Я почувався надто наелектризованим, щоб сидіти нерухомо, тож непомітно для себе почав розгойдуватися з боку на бік.

— Кому треба піти? Даймонду?

— Так.

«Господи, скільки це ще триватиме?»

— Чому? Куди він хоче піти?

Тео на півхвилини стих і зіщулився ще дужче, так, наче від того, як глибоко він заштовхає голову поміж пліч, залежало його життя. Коли він нарешті розтулив рота, я радше прочитав по губах, аніж розчув його відповідь.

— Йому не подобається…

— Що не подобається?

Тео рвучко смикнув плечима й захлипав:

— Не подобається там, де він є, — через сльози слова виходили рваними, вилітали мовби по шматках. — Йому погано. Він хоче піти. Він говорить, це буде не боляче.

Мені сперло подих. Суміш злості та переляку перетворювала кров на рідке скло.

— Що буде не боляче?

Теодор не відповів.

— Тео! — струсонув його за плечі. — Ти не маєш нічого робити! Чуєш мене? Я твій тато, й ти мусиш слухатися лише мене й більше нікого! Чуєш?!

— Так! — крізь сльози вигукнув Теодор.

— Що б він тобі не наказував, не слухай його!

Хлопчак розридався. Я обійняв його, притиснув до себе, та оскільки не зміг відмежуватися від щойно почутого, обійми були фальшивими. Тео це відчував і ще довго не міг заспокоїтися.

98

Мабуть, непросто повірити, що після розмови з Тео я так і не збагнув найважливішого. Не те щоб я пропустив розказане сином повз вуха, просто слова ніби відскакували від невидимого бар’єру в моїй голові. Можете дивуватись, можете засуджувати чи вважати мене викінченим дурнем, але знадобилася ще одна подія, щоб я остаточно збагнув: ніж, фенол і все решта призначались не мені.

Після сніданку в понеділок, 10 серпня, ми з Тео подалися на прогулянку. Спочатку рушили на північ крізь перелісок до Діп-Парк-роуд, а досягнувши дороги, повернули на захід у напрямку моста. Йшли навмання. На правому узбіччі (якщо дивитися в напрямку Ліберті) за півсотні кроків від моста Тео надибав великий конічний мурашник і, озброївшись довгою галузкою, присів біля нього. Коли зі сходу долинуло надсадне, та поки що не дуже виразне хрипіння автомобільного двигуна — з огляду на характерне важке забарвлення звуку то йшла вантажівка, — я знаходився на десять кроків далі від мосту, ніж Тео. Хлопчак, почувши машину, втратив інтерес до мурашника й підвівся. Від виразу його обличчя щось холодне бовтнулося в грудях. Я нервово озирнувся. У прогалинах між заростями миготів багатотонний білий трейлер — який-небудь Freightliner чи Peterbilt[88]. На повороті до моста водій пригальмовував, одначе швидкість залишалася чималою. Озирнувшись назад, я пополотнів. Тео відійшов від мурашника й застиг за півкроку від асфальтівки, втупившись у стіну заростів, за якими проглядалася вантажівка.

— Тео, відійди від… — мої слова стали хрипом і провалилися назад у горлянку. Я нутром відчув, що хлопчак не має наміру відходити.

Вантажівка насувалась. Я вже розрізняв шурхіт шин об сухий асфальт і деренчання якихось деталей у шумі двигуна; час від часу сердито пирхав компресор. Водій також нас помітив і просигналив, спочатку коротко, уривчасто, а потім, побачивши, що Тео залишається біля краю шосе, настирливіше. Мені здавалося, наче я зав’яз у трясовині — не міг поворухнутися, ноги немовби вгрузли в землю. На моїх очах Тео ступив на асфальт і, ніби сновида, пішов до центральної розділювальної лінії.

Водій безперестану сигналив — виття клаксона гарячою смолою заповнювало вуха, — та гальмувати не намагався. Надто малою була відстань між ним і Тео, та й трейлер