Артур Єрмак - Байка про Арктантропа, Артур Єрмак

- Вибач, я просто... у тебе огидна кров! Вона на смак мов блювота з мармеладом, аргх, досі в горлі пече від неї.

Рушили далі.

- Може ти хотіла б кудись злітати? - спитав Ітан після п`яти хвилин ніякового мовчання.

- Ти вмієш літати?

- Ні, але ж ти вмієш.

- А, то ти про це, - вона у демонстративному жесті підняла долоню, витягнула власні кігті, довгі, прямі і гострі. - Як би я не хотіла а в ту потвору я можу перетворюватись лише почувши поклик, навіть не знаю як то описати, але іншого слова просто не приходить на думку.

- Знаю, під повним місяцем усі перевертні чують цей поклик, переважну більшість він змушує перетворюватись і віддавати контроль над тілом внутрішньому звіру.

- Але ж ти не перетворився... мене він не примушує, лише дає привілей повного перетворення з котрим я ладна сама вирішувати чи скористатись чи ні, а без того можу лише кігті випускати.

- Я навіть на свою першу повню чомусь не перетворився, нині маю повний контроль, навіть почувши поклик, інші перевертні не мають такої сили. Твої кігті інакші за мої, - хлопець показав їй власні пазурі, чорні, гачкуваті але значно коротші.

- Дійсно... знаєш, я зустрічала пару кровососів поки шукала тебе, жоден з них не міг бачити кров живих і не дуже істот ані через стіни ані навіть через одяг, не кажучи вже про пазурі. Зате обидва могли прискорюватись і гіпнотизувати поглядом, це те чого я не можу і через що мені доводиться вбивати своїх жертв - ті двоє після харчування просто наказували людям забути про те, а я... уяви собі обличчя людини у котрої щойно випили крові з шиї і вона увесь час була в повній свідомості... тільки через це я п’ю їх досуха. Це приємно, це смачно і солодко але щойно ейфорія пройде... - вона опустила голову, здавалось зараз заплаче.

Він зупинився і подивився на неї, не мав що сказати. Поклав долоню на її плече в надії що це дасть хоч трохи втіхи але Марія просто розвернулась і пішла далі, на два кроки попереду нього.

- Я знаю одну магічку, можливо вона зможе якось допомогти, можливо ми разом щось придумаємо.

- Дякую, - тихо сказала дівчина. - Не розраховувала на таке але якщо вдасться, я буду вдячна. Насправді я маю ще одне прохання, чого я насправді і прийшла до тебе.

- Кажи.

- Мені немає де жити, днювати, бо хтось понищив усі мої схованки, минулий день я провела у каналізації... знайдеться у тебе якесь темне місце на звалищі?

- Звісно, я ж пропонував тобі вже.

Марія усміхнулась, щиро, заплющивши очі, на мить її краса засяяла як тоді, коли ще була жива. Гарна і справжня, у таку варто було б закохатись... якби ж тільки все пішло інакше ще тоді.

- А Рена не буде проти?

- Сподіваюсь що ні а якщо і проти то лише до тих пір поки не відновить своє тіло.

Марія не розуміла того, у її уявленні кіцуне то лише привид, дух.

- То вона не просто примарна лисичка з усіма цими хвостами?

Арктантроп підняв брову.

- Хіба б я одружився з нею, якби то було так?

Вона стиснула плечима.

- Гадки не маю, я так і не встигла пізнати тебе а навіть якби і встигла, ти здається вже геть інший...

Тепер вже він повторив цей жест, бо вважав себе таким же самим, хіба що мав тепер промінчик світла серед цієї непроглядної темряви, мав свою Рену. Мав про кого піклуватись і навчати мов би то був молодший братик, хоч він ніколи і не думав у такому ключі про Франца. З’явилася подруга на котру можна було покластись, а нині ще схоже було що матиме змогу хоч трошечки загладити свою вину перед тою, котру сам і вбив.

Але ж і втратив багато. Робота, житло, власна особистість, бо ж тепер мав зватись Мюллером а не Міллером. Хлопці, той його, такий рідний загін, власні батьки, що від них лишилась лише кішка, права рука, та і людяність він втратив, але ще до того як став ведмедем. Вовкулак вони вбивали без жодного сумніву і жалю, один лиш Нолан в якості останньої честі читав молитви перед палаючими тілами.

- Я тепер погано сплю, тож матимемо змогу вести нічні бесіди.

- Дякую, хочу тобі ще показати одне місце, - і раптово зникла у темному під’їзді.

Ітан бачив її, його очі, звірині очі добре розрізняли що там, у темряві, вуха чули цокіт каблуків, що легенько підіймався вверх по сходах і чув запах лаванди, перемішаний з трупним смородом. Звичайні люди навіть каблуків певно не чули, бо вона дуже тихо йшла.

Знайшов її на даху.

- Я тепер полюбляю дивитись на міста отак.

Ітан промовчав, лиш став поряд і дивився на місто разом з нею, вже і ліхтарі потухли, так пізно було, та було гарно, хоч би там що.

До світанку лишалась може година або дві коли вони повернулись на звалище і хоча у нинішньої подоби Рени не було розвиненої міміки але арктантроп міг присягтись що вона підняла брову, коли побачила їх.

Не маючи часу на пошуки довелось на один день закрити Марію в плавильному цеху, добре що той був без вікон.

- То ти переспав з нею? - запитала лисиця напряму, щойно двері цеху зімкнулись.