Артур Єрмак - Байка про Арктантропа, Артур Єрмак

Ітан кивнув.

Марія ніжно торкнулась долонею до шкіри, до шраму від опіку і від жвал Франца, всередині першого шраму. Не втрималась, провела пальцями по шрамах від колотих і різаних ран, мітки звіра на грудях і животі.

Вийшла назад.

- А я ж колись лікувала цю рану, тоді в тебе були обидві руки і лише один-єдиний шрам - на стопі.

- Так, то в дитинстві я взяв батьківський скляний графін у формі м’яча і по дурості вдарив по ньому наче по футбольному, багато тоді було крові...

Навіть Рена не знала тієї історії і те, що він зараз розповів її іншій, дало привід для ревнощів з її боку. Він не міг не бачити що вона спостерігає за ними з даху сторожки, зовсім поряд.

- То як, прогуляємось? Не хвилюйся, Рено, правильно? - звернулась вона вже до лисиці, коли побачила що Ітан кудись повернув голову. - Просто хочу поговорити з ним, не більше.

Кіцуне подумки зважувала чи дозволити йому піти з нею... кивнула.

- Я лишусь тут і буду чекати. Ітане... якщо раптом... я дізнаюсь.

То ж він пішов вдягатись, його шкіра почервоніла поки він стояв на холоді, змерз. Довелось одягнутись по-погоді: куртка, теплі штані, шапка, чоботи, приблизно так само була вдягнута і Марія, лише що в шубу та чобітки на каблуках та ігнорувала холод, не носила шапки.

Коли він нарешті вийшов до неї, то застав у дворі, ні, вона не зайшла далеко, лише через поріг, лише для того аби погладити кішку. Шинка мурчала і ластилась до неї, а все ж час від часу дивилась на дах, де сиділа Рена.

Єдиний звук, що лунав цієї тихої ночі то був храп Франця з плавильні.

Врешті решт вони вийшли зі звалища, пішли в Боворд, просто гуляли холодними вулицями серед ночі.

- Я не одразу знайшла твоє звалище, гадала воно у Крейці, де я намагалась тебе вбити, загалом не дивно, ти добре заховався.

- Я випадково його знайшов але думаю то була доля, бо газету з оголошенням занесло аж в Реінбург і ніхто її там не чіпав до мене. Коли побачив його вперше, подумав що то ідеальне місце аби сховатись.

Марія  усміхнулась.

- То довго ти вже тут?

- Декілька місяців. Найсмішніше тут те, що першої ж ночі на звалищі на мене напав мисливець, один із тих що раніше були мені колегами.

- Але ж ти його переміг і вбив?

Ітан похмуро кивнув.

- Мені довелось, але я і сам майже помер. Він був самовпевнений, прийшов з одним лише ножем, срібним звісно. Ті шрами що ти бачила то здебільшого його робота, та і рука моя, вже тоді була погана а він все різав і колов її, перетворив на шмат нерухомого м’яса.

- Ти звертався до клініки аби її відрізали?

- Ні, після того бою я знепритомнів, оклигав вже на якомусь столі у плавильному цеху. Рена відняла мою руку, прижгла рану, далі я вже прокинувся вранці в ліжку.

- То мені просто треба було щось у тебе відрізати а не йти довгим, нудним шляхом стандартних стосунків,- пожартувала Марія і засміялась, але швидко стала сумною. - Скажи, Ітане, ти вже багатьох вбив?

Арктантроп мовчки кивнув, його настрій тепер був симетричним настрою супутниці.

- Я так втомилась вбивати... кожну ніч мушу знаходити когось аби принести в жертву собі - нелюду. Кожну ніч!... Ітане, навіщо ти зробив мене такою?

- Я не хотів цього, ні для себе, ні для тебе.

- Але ж зробив.

- То було моє перше перетворення, я не контролював себе, тою потворю керували інстинкти, - виправдовувався він, навіть відокремивши себе від себе ж тодішнього. - Ти права, - раптом здався він. - Я ніколи не зможу загладити перед тобою вини, та я вже казав це.

Дівчина мовчала, її каблучки дзвінко стукали по асфальту а наш перевертень йшов поруч, вистукуючи власний ритм своїми чоботами.

- Ти справді вбив мене тоді. Тепер мені не треба ні їсти ні дихати, навіть голити ноги, бо ж все волосся нижче шиї повипадало і більше не росте, брешу, навіть пушок над губою зник. Сонце завдає жахливих опіків, але це я второпала швидко. Тепер мені для життя потрібна лише кров, і без неї я в прямому сенсі божеволію...

Дівчина повернулась до Ітана і той побачив що її очі червоні, навіть білок, не тільки райдужка, так вона показувала що голодна?

Зупинились, хлопець, розкрив шию і встав перед нею на коліна аби їй було зручно. Марія наблизилась, обвила його руками, потягнулась до шиї, аркантроп помітив її два гострих ікла, лише з одного боку, з верхньої щелепи. Порівняв подумки із собою, його ікла, коли він їх випускав були вигнутими і їх було чотири, два з нижньої щелепи, два з верхньої, Маріїні ікла були прямими, коротшими але не менш гострими. Та дівчина не збиралась пити кров просто так, зупинилась біля вуха і шепнула:

- Я збрехала Рені.

Одразу заплигнула на нього, обвивши не тільки руками а і ногами, вкусила в шию, довго смоктала кров... коли ж наситилась то спробувала поцілувати його в губи та він відвернувся, не дав тому статись. Марія зніяковіла і злізла з нього, відійшла на два кроки і відвернулась.