Денніс Ліхейн - Після падіння, Денніс Ліхейн

Першого разу вона поцілила в порожнечу: стріляла лише заради самозахисту. Наступного разу, перекочуючись, вона націлилася на Недові ноги, що чимдуж тікали від неї. Останній постріл вона зробила, ставши на коліна й націлившись на його дупу, коли Нед досягнув вершини схилу.

Він беркицьнувся з пагорба, і вона, стріляючи втретє, чи то почула, чи то не почула, як він видав якийсь звук — можливо, зойкнув. А може, це їй здалося.

Рейчел зіп’ялася на ноги, побігла на край пагорба й побачила, як Нед стоїть унизу на колінах. Вона стрибнула в кущі, високу траву, бур’яни, пляшки та старі обгортки від бургерів і спустилася з пагорба, тримаючи пістолет високо, біля правового вуха.

Нед уже звівся на ноги й дибав до першого цегляного корпусу. Коли вона дісталася підніжжя пагорба, він уже йшов похитуючись, тримаючись рукою за живіт, і так дістався до старого офісного стільця з іржавими ніжками та іржавим металевим каркасом. Його сидіння хтось розрізав по горизонталі, і з нього вийшов бурий поролон. Нед сів на стілець і почав стежити за наближенням Рейчел.

У неї завібрував телефон. Вона приклала його до вуха.

— Ти в нормі? — запитав Браян.

— Так.

Вона озирнулася на пагорб, де він стояв на задньому ґанку, приклавши до плеча дитину, а в другій руці тримаючи дробовика.

— Я тобі потрібен?

— Ні, — сказала вона. — Я із цим упораюся.

— Їй вистрелили в голову, — хрипко й нечітко повідомив Браян. — У кімнаті з дитиною.

— Ясно, — озвалася вона. — Все буде гаразд, Браяне. Зараз я повернуся.

— Поквапся, — сказав він.

— Нащо вам знадобилось її вбивати? — спитала вона Неда, дійшовши до нього.

Він притиснув руку до вихідного отвору рани. Одна з її куль — вона гадки не мала котра — увійшла в його тіло десь у спині та вийшла біля правого стегна.

— Бонус за результатами роботи, — сказав він.

Із її вуст вирвалося щось схоже на смішок.

— Що ти сказав?

Нед кивнув.

— Наша погодинна платня гівна варта. Ми працюємо на премії. — Озирнувшись на оболонку заводу, він мимоволі хитнув головою. — Мій стариган працював у такому місці в Ловеллі.

— «Коттер-Мак-Канн» могла би влаштувати тут житловий комплекс чи ТРЦ, — зауважила Рейчел. — Та ради Бога, хоч казино. І відбити свої сімдесят мільйонів за один рік.

На це він стомлено підняв брови.

— Земля тут, напевно, отруєна.

— Яке їм діло? — Вона сподівалася, що цей гівнюк просто стече кров’ю в неї перед носом, якщо вона говоритиме далі. — Коли люди почнуть хворіти, вони вже давно відіб’ють свої гроші та щезнуть.

Нед замислився над цим і чи то кивнув, чи то зітнув плечима.

— Вона нічого не знала. Майже не говорила англійською.

— У поліції є перекладачі, — зауважив він. — А в останні кілька хвилин свого життя вона чудово говорила англійською. Повір.

Нед уже сірів, але рука, яку він притискав до рани, досі здавалася твердою і сильною. Він кинув на неї страшенно винуватий щенячий погляд.

— Рейчел, правила створюю не я. Я нічого не контролюю. Я просто виконую певну роботу, щоб прогодувати сім’ю, і часом сиджу ночами, як усі інші батьки, та сподіваюся, що мої діти житимуть краще, ніж я. Що в них буде ширший вибір, ніж був у мене.

Вона слідом за ним оглянула завод.

— Думаєш, так і буде?

— Ні. — Нед хитнув головою. Він опустив погляд на кров, що всотувалася в нього на колінах, і йому урвався голос. — Мені здається, ці дні скінчилися.

— Дивно, — мовила Рейчел. — Я починаю сумніватися: чи існували вони взагалі?

Щось у її голосі змусило Неда підвести погляд. Його останнім словом було:

— Стривай.

Рейчел націлилася на його груди з трьох футів, але в неї, коли вона тиснула на спусковий гачок, так сильно затрусилася рука, що куля влучила йому в шию. Він на мить закляк, притулившись до спинки стільця, захекав, як пес від спраги, і закліпав на небо. Його губи заворушились, але з них не вийшло ні звуку; у ямці на його горлі зібралася кров і закрапала в щілини між каркасом і подушками стільця.

Нед перестав кліпати. Його губи перестали ворушитися.

Рейчел ізнову піднялася на пагорб.

Браян стояв, пригорнувши до плеча Аннабель. Очі в неї були заплющені, а губи — злегка розтулені. Вона спала.

— Хочеш мати дітей? — спитала його Рейчел.

— Що?

— Це просте запитання.

— Так, — відповів їй Браян, — я хочу мати дітей.

— Окрім цієї? — уточнила вона. — Бо на мою думку, вона тепер наша, Браяне.

— Наша?

— Так.

— Я не маю закордонного паспорта.

— Ні. Зате в тебе є наша дитина. Хочеш іще одну?

— Якщо житиму?

— Якщо житимеш, — погодилася вона.

— Так, — сказав він.

— Ти хочеш мати дітей зі мною? — спитала Рейчел.

— Ну а з ким іще? — відказав Браян.

— Скажи це.

— Я хочу мати дітей з тобою, — промовив Браян. — І більше ні з ким.

— Чому більше ні з ким?

— Тому що я більше нікого не кохаю, Рейчел. І не кохав ніколи.

— Йой.

— Власне, я хочу кількох. — Браян кивнув. — Дітей.

— Кількох?

— Кількох.

— Будеш їх народжувати?

— Уже оплакує свою доленьку, — сказав він дитині в себе на плечі. — Поглянь на неї.

Рейчел глипнула на будинок.

— Зараз попрощаюся з Хаєю.

— Тобі не треба туди заходити.

— Ні, треба. Я мушу попрощатися.

— Рейчел, їй відстрелили голову.

Вона скривилася. Хая жадала бути ким завгодно, крім тієї, ким її призначив світ, із такою шаленою рішучістю, що Рейчел, яка познайомилася зі «справжньою» Хаєю всього кілька годин тому, не хотіла бачити, як вона з кривавим місивом на пів обличчя лежить у калюжі чорної крові. Та якщо не дивитися, то Хая — всього лиш чергова людина, що зникла у дзеркалі заднього огляду Рейчел. Невдовзі стане занадто легко вдавати, ніби її й не було ніколи.

Рейчел захотіла сказати Браянові вголос (але не сказала): «Якщо є змога це зробити, на своїх мертвих треба дивитися самому. Просто треба. Треба входити в енергетичне поле того, що залишається від їхнього духу, їхньої душі, їхньої сутності, і пропускати це