Кетрін Стокетт - Прислуга

class="p1">У мене аж мурашки забігали. Я боюся не так за себе, як за те, що заподіяла Ейбілін, Мінні, Ловенії, і Фей Белль, і восьми іншим жінкам. Книжка лежить на столі. Я хочу покласти її до сумки, сховати. Натомість дивлюся на Мінні, тому що, з якоїсь причини, я припускаю, вона єдина серед нас, хто справді розуміє, що може трапитися. Вона не дивиться на мене. Заглиблена в думки. Великим пальцем водить по губах.

— Мінні? Про що ви міркуєте? — запитую я.

Мінні дивиться на вікно, киває власним думкам.

— Я гадаю, нам треба підстрахуватись.

— Не вдасться, — мовить Ейбілін. — Не в нашій ситуації.

— А що, як ми напишемо про Страшний жах, — пропонує Мінні.

— Мінні, ми не можемо, — заперечує Ейбілін. — Це нас ­викриє.

— Але якщо ми про це напишемо, то міс Гіллі нікому не дозволить вирахувати, що книжка про Джексон. Вона не захоче, щоби хоч хтось дізнався ту історію про неї. І якщо вони наблизяться до розгадки, вона спрямує їх в інший бік.

— Господи, Мінні, це занадто ризиковано. Ніхто неспроможний передбачити, що зробить ця жінка.

— Ніхто не знає цієї історії, окрім міс Гіллі та її мами, — переконує Мінні. — І міс Селії, але в неї немає друзів, тож вона нікому не розповість.

— Що сталося? — запитую я. — Невже все так жахливо?

Ейбілін дивиться на мене. Мої брови піднімаються.

— Кому ж вона зізнається? — запитує Мінні Ейбілін. — Також вона не захоче, щоби ідентифікували вас і міс Ліфолт, тому що тоді залишиться всього один крок до розв’язки. Кажу ж вам, міс Гіллі — це найкращий захист, який у нас є.

Ейбілін хитає головою, потім киває. Потім знову хитає. Ми спостерігаємо за нею та чекаємо.

— Якщо ми вставимо в книжку Страшний жах, і народ дізнається, що це були ви та міс Гіллі, тоді ми матимемо великий клопіт, — здригається Ейбілін, — і я навіть не можу уявити, який.

— Це ризик, і я готова ризикувати. Я вже вирішила. Або ви це вставляєте, або повністю видаляєте мій розділ.

Ейбілін і Мінні дивляться одна на одну. Ми не можемо видалити частину Мінні, це останній розділ книги. Йдеться про те, як в одному й тому самому маленькому містечку її звільняли дев’ятнадцять разів. Про те, як вона намагається втримати гнів усередині, але їй це ніколи не вдається. Розповідь починається з правил її матері про те, як працювати на білу жінку, і триває аж до моменту, коли вона залишає міс Волтер. Я хочу щось сказати, але тримаю рот на замку.

Нарешті Ейбілін зітхає.

— Добре, — погоджується вона, киваючи головою. — Гадаю, тоді краще розповісти.

Мінні мружить на мене очі. Я дістаю олівець і блокнот.

— Ви ж розумієте, я розказую це тільки заради книги. Тут ніхто душу не вивертає.

— Я зроблю ще кави, — пропонує Ейбілін.

На зворотному шляху до Лонґліфа я здригаюся, думаючи про історію з тортом Мінні. Я не знаю, що було би безпечніше — опустити її чи, може, все таки ввести. Не говорю вже про те, чи встигну я її дописати, щоб відправити завтра, чи не затримає це нас іще на один день, зменшуючи шанси встигнути до кінцевого терміну. Я можу уявити, як червоніє від гніву Гіллі, яку ненависть вона відчуває до Мінні. Я добре знаю свою давню подругу. Якщо нас викриють, Гіллі стане нашим найлютішим ворогом. А якщо не викриють, то надрукована історія торта надзвичайно розлютить Гіллі. Але Мінні — це наша найкраща страховка.

Щочверть милі я озираюсь. Я чітко дотримуюсь обмежень зі швидкості та зупиняюся на перехрестях. Фраза «Нас поб’ють» досі дзвенить у моїх вухах.

Пишу всю ніч і весь наступний день, змінюючи в розповіді Мінні деталі. О четвертій годині пополудні кладу рукопис у картон­ний поштовий пакет. Швидко загортаю коробку в коричневий пакувальний папір. Зазвичай відправлення йде сім-вісім днів, але щоби встигнути до дедлайну, воно мусить потрапити до Нью-Йорка за шість днів.

Незважаючи на мій страх перед поліцією, я мчу на пошту, знаючи, що вона зачиняється о четвертій тридцять, і влітаю досередини. Я не спала ще з минулої ночі. Моє волосся буквально стирчить угору.

Очі поштаря збільшуються.

— Надворі сильний вітер?

— Будь ласка. Чи не могли би ви відправити це сьогодні? До Нью-Йорка.

Він дивиться на адресу.

— Мем, поштовий фургон уже поїхав. Доведеться почекати до ранку.

Ставить штампи, і я повертаюся додому.

Як тільки заходжу в дім, прямую просто до комірчини й телефоную в офіс Елейн Стайн. Її секретар з’єднує мене, і хрипким, утомленим голосом я повідомляю, що сьогодні надіслала рукопис.

— Євгеніє, остання зустріч редакторів за шість днів. До того часу він повинен не просто прийти, а я ще маю встигнути його прочитати. А це дуже малоймовірно.

Мені нічого відповісти, тож я просто буркаю:

— Я знаю. Дякую за шанс. — І додаю. — Веселого Різдва, місіс Стайн.

— Ми називаємо це Ханука, але дякую, міс Фелан.

Розділ 28

Я кладу слухавку, йду на ґанок і туплюся в холодну землю. Я так утомилася, що навіть не відразу помічаю машину доктора Ніла. Мабуть, він приїхав, доки я була на пошті. Спираюся на поручень і чекаю, поки він вийде з маминої кімнати. Звідси крізь відчинені вхідні двері бачу, що двері до її спальні зачинено.

Через якийсь час доктор Ніл обережно причиняє за собою двері та виходить на ґанок. Він стає поруч зі мною.

— Я дещо їй дав, щоби полегшити біль, — починає він.

— …біль? Мама зранку блювала?

Старий доктор Ніл дивиться на мене каламутними блакитними очима. Дивиться довго та пильно, немов намагаючись щось вирішити.

— Євгеніє, у твоєї матері рак. Слизової шлунка.

Прихиляюся до будинку. Приголомшена, але хіба я цього не знала?

— Вона не хотіла тобі розповідати. — Він хитає головою. — Але оскільки вона відмовляється від госпіталізації, тобі варто знати. Наступні кілька місяців будуть… досить важкі. — Він піднімає брови. — Для неї та для тебе.

— Кілька місяців? І це… все? — Я затуляю рота рукою, чую власний стогін.

— Люба, може, трохи більше, може, трохи менше. — Він хитає головою. — Хоча, знаючи твою маму, — він переводить погляд на будинок, — вона боротиметься, як диявол.

Я стою в заціпенінні, неспроможна озватись.

— Євгеніє, телефонуй мені у будь-який час. В офіс або додому.

Я повертаюся в будинок, назад до маминої кімнати. Тато сидить на диванчику біля ліжка, його погляд порожній. Мама сидить рівно. Вона закочує очі, коли бачить мене.

— Ну, думаю, він тобі сказав, — говорить вона.

Сльози капають з мого підборіддя. Я беру її за руки.

— Як давно ти знаєш?

— Близько двох місяців.

— О, мамо.

— Євгеніє, припини. Нічого не вдієш.

— Але що я можу… Я не можу просто сидіти тут і спостерігати за тим, як ти… — Мені не вдається навіть дібрати слово. Усі слова занадто жахливі.

— Ви однозначно не просто тут сидите. Карлтон стане юристом, а ти… — Вона свариться