Кетрін Стокетт - Прислуга

на мене пальцем. — Не думай, що розслабишся, як мене не стане… Коли зможу піти на кухню, я перетелефоную Фанні Мей і запишу тебе до перукаря аж до 1975 року.

Сідаю на диванчик, і тато кладе руку на моє плече. Прихиляюся до нього й плачу.

Ялинка, яку Джеймсо поставив іще тиждень тому, потрохи висихає: голочки падають щоразу, коли хтось заходить до кімнати відпочинку. До Різдва ще шість днів, але ніхто її не поливає. Ті кілька різдвяних подарунків, які мама купила ще в липні, лежать під ялинкою: один для тата — це, напевно, вихідна краватка, щось маленьке та квадратне для Карлтона, а також важка коробка для мене (я підозрюю, що це нова Біблія). Тепер, коли всі знають про мамин рак, вона ніби відпустила ті кілька ниток, які підтримували її. Нитки маріонетки обрізано, і навіть голова, здається, вже не тримається сама. Найбільше, що вона спроможна зробити, це встати й піти до туалету чи кілька хвилин посидіти на ґанку.

По обіді я приношу мамі пошту, журнал «Хороше домогосподарство», церковні вісники, новини «ДАР».

— Як ти? — Я збираю їй волосся, і вона заплющує очі, ніби смакуючи це відчуття. Тепер вона дитина, а я її мама.

— Усе гаразд.

З’являється Паскаґула. Ставить на стіл тарілку з бульйоном. Коли вона йде, мама ледь похитує головою, втупившись у порожній дверний проріз.

— О ні, — мовить, кривлячись, — я не можу їсти.

— Мамо, ти не мусиш це їсти. Поїмо пізніше.

— Усе не так, коли тут Паскаґула, еге ж? — питає вона.

— Ні, — погоджуюсь я. — Не так.

Це вперше після нашої жахливої дискусії вона згадала Константін.

— Кажуть, хороша служниця — наче справжня любов. Вона трапляється тільки раз за життя.

Я киваю, думаючи, що треба було це написати, використати цю фразу у своїй книзі. Але, звичайно, уже надто пізно, я її вже надіслала. Я нічого не можу вдіяти, ніхто вже нічого не може вдіяти, окрім як чекати, що станеться.

Святвечір депресивний, дощовий і теплий. Щопівгодини тато виходить із маминої кімнати, дивиться у вікно й запитує: «Він тут?», навіть якщо ніхто не слухає. Мій брат Карлтон приїжджає додому з юридичного факультету, і ми обоє з нетерпінням на нього чекаємо. Весь день маму дуже нудило, і вона блювала. Їй ледве вдається розплющити очі, але спати вона не може.

— Шарлотто, тобі треба до лікарні, — сказав удень доктор Ніл. Я не знаю, скільки разів він повторював це минулого тижня. — Принаймні, нехай тут із тобою побуде медсестра.

— Чарльзе Ніл, — відповіла мама, навіть не підводячи голови з матраца, — я не збираюся проводити свої останні дні в лікарні та не дозволю перетворити свій будинок на лазарет.

Доктор Ніл зітхнув, дав татові якісь нові ліки та пояснив йому, як їх їй приймати.

— Але чи допоможе це їй? — Я чула, як у залі пошепки спитав тато. — Чи їй стане від них краще?

Доктор Ніл поклав руку татові на плече.

— Ні, Карлтоне.

О шостій вечора нарешті з’являється Карлтон, заходить до будинку.

— Гей, Скітер. — Обіймає мене. Він вим’ятий після поїздки, однак гарний у своєму светрі з логотипом університету. Він пахне свіжим повітрям. Добре, коли є хтось іще. — Ісусе, чому в цьому будинку так жарко?

— Їй холодно, — тихо пояснюю я, — постійно.

Прямую за ним. Коли мама бачить його, то сідає, простягає тонкі руки.

— О, Карлтоне, ти вдома, — промовляє вона.

Карлтон завмирає. Потім нахиляється й дуже ніжно обіймає її. Він дивиться на мене, і бачу шок на його обличчі. Відвертаюся. Затискаю рот, щоб не заплакати, бо не зможу зупинитись. Карлтонів вигляд говорить мені більше, ніж хочу знати.

Стюарт приїжджає на Різдво, і я не зупиняю його, коли він намагається поцілувати мене. Але кажу йому:

— Я дозволяю тобі це тільки тому, що моя мама вмирає.

— Євгеніє, — чую, як кличе мама.

Сьогодні новорічний вечір, і я на кухні заварюю собі чай. Різдво минуло, й сьогодні вранці Джеймсо виніс ялинку. Голки досі валяються скрізь по будинку, але я таки зібрала прикраси й заховала їх у комірчину. Це було так важко й дивно, я намагалась загорнути кожну прикрасу так, як любить мама, щоби вони були готові до наступного року. Я не ставила собі запитання, чи це часом не марно.

Від місіс Стайн не чути нічого, тож я навіть не знаю, чи при­йшов пакунок учасно. Минулої ночі я не витримала й зателефонувала Ейбілін, щоби сказати їй, що мені ще ніхто не телефонував, просто для полегшення хотіла про це з кимось поговорити.

— Досі думаю, що би то ще вставити, — зізнається Ейбілін. — Я повинна постійно собі нагадувати, що ми вже це закінчили.

— Я теж, — погоджуюсь. — Зателефоную вам, як тільки щось стане відомо.

Повертаюся. Мама сперлась на подушки. Ми дізналися, що сидіння у вертикальному положенні допомагає стримати блювоту. Білий емальований тазик стоїть поряд із нею.

— Привіт, мамо, — вітаюсь я. — Тобі щось треба?

— Євгеніє, ти не можеш одягти ці штани на новорічну вечірку в Голбруків. — Коли мама кліпає, вона надто довго тримає очі заплющеними.

Вона виснажена, скелет у білому халаті, із безглуздими стрічками та накрохмаленими мереживами. Її шия плаває в декольте, як восьмифунтовий лебідь. Неспроможна їсти, тільки пити через соломинку. Повністю втратила нюх. Але ще спроможна відчувати, навіть з іншої кімнати, що мій гардероб безнадійний.

— Мамо, вечірку скасували. — Можливо, вона пригадує минулорічну вечірку в Гіллі. Як повідомив мені Стюарт, усі вечірки скасували через смерть президента. Хоча мене однаково би не запросили. Сьогодні Стюарт прийде дивитися по телевізору Діка Кларка.

Мама кладе свою маленьку кістляву руку на мою, через шкіру видно кволі суглоби. Однаковий розмір у мене з мамою був у мої одинадцять.

Вона спокійно на мене дивиться.

— Я гадаю, тобі терміново потрібно занести ці штани в список.

— Але вони зручні, вони теплі й…

Вона хитає головою, заплющує очі.

— Скітер, пробач.

Я більше не сперечаюсь.

— Добре, — зітхаю я.

Мама витягує з-під ковдри аркуш паперу (він був у невидимій кишені, одній із таких, які вона понашивала просто таки скрізь і в яких у неї лежать таблетки від блювоти, серветки). Крихітний диктаторський список. Зважаючи на таку її слабкість, я здивована твердістю руки, коли вона записує в колонку «не носити»: «сірі, безформні, по-чоловічому скроєні штани». Вона задоволено всміхається.

Це звучить страшно, але щойно мама зрозуміла, що зі смертю не зможе вказувати мені, що носити, вона придумала цю геніальну постсмертну систему. Припускає, що я ніколи сама не куплю нового вдалого одягу. Напевно, каже правду.

— Ще не блювала? — питаю, тому що вже четверта година пополудні, а мама з’їла дві миски бульйону, і сьогодні її ще жодного разу не знудило. Зазвичай її вивертає не менше як тричі.

— Жодного разу, — відповідає вона, а потім заплющує очі й протягом декількох секунд спить.

У перший день