Кетрін Стокетт - Прислуга

і попрямувала до їдальні, а я, звичайно, зупинила її. «О ні, — не дозволила я, — ти вийдеш через задні двері, а не через парадні, як білі гості». Я не хотіла, щоби про це дізналися в ДАР. Тож я сказала тій безсоромній дівчині, чиїй мамі кожного Різдва додавала десять доларів, що більше нога її не ступить на нашу ферму. І ти знаєш, що вона утнула?

Так, думаю я, але не виказую себе. Я все ще шукаю ви­правдання.

— Плюнула. Мені в обличчя. Негритянка у моєму власному будинкові. Що намагається поводитись, як біла.

Я здригаюся. Хто б наважився плюнути на мою маму?

— Я сказала Константін, що дівчині краще більше тут не з’являтись. Ані в Готстеку, ані в штаті Міссісіпі. Та я б і не терпіла, якби Константін підтримувала зв’язки з Лулабель, поки твій тато оплачує її оренду.

— Але ж це Лулабель так повелась, а не Константін.

— А якби вона залишилась? Я не могла допустити, щоби ця дівка перебувала в Джексоні та поводилася, як біла, хоч сама вона темношкіра, і розповідала всім, що потрапила на вечірку ДАР у Лонґліфі. Я просто дякую Богу, що ніхто ніколи про це не дізнавсь. Євгеніє, вона прагнула принизити мене в моєму власному домі. А п’ять хвилин перед тим вона заповнювала Фібі Міллер анкету, щоби приєднатись.

— Вона двадцять років не бачила своєї дочки. Ти не маєш права… забороняти людині зустрічатися з власною дитиною.

Але мама продовжувала свою історію.

— І Константін, вона гадала, що змусить мене передумати. «Міс Фелан, будь ласка, нехай вона зостанеться, вона більше сюди не прийде, я так довго її не бачила».

— А Лулабель — руки в боки й: «Так, тато помер, а мама була надто хворою, щоби піклуватися про мене малу. Їй довелося віддати мене. Ви не можете роз’єднати нас».

Мама стишує голос. І далі говорить, наче просто констатує факт:

— Я подивилася на Константін, і мені стало так соромно за неї. Спочатку завагітніти, а потім брехати…

Мене нудить, мені душно. Я хочу, щоб це закінчилось.

Мама мружить очі.

— Євгеніє, час тобі дізнатись, як усе було насправді. Ти надто ідеалізуєш Константін. Завжди ідеалізувала. — Вона показує пальцем на мене. — Вони не такі, як звичайні люди.

Я не можу на неї дивитись. Я заплющую очі.

— Мамо, а що сталося далі?

— Я запитала Константін, просто взяла й запитала: «То ось що ти їй сказала? Це так ти приховуєш свої помилки?»

Це саме та частина, що, я сподівалася, була неправдою. Це те, в чому, я сподівалася, Ейбілін помилилась.

— Я сказала Лулабель правду. Я сказала їй: «Твій тато не помер. Він пішов наступного після твого народження дня. І твоя мама жодного дня не хворіла. Віддала тебе, бо ти занадто світла. Вона не хотіла тебе».

— Чому ти не дозволила їй повірити у слова Константін? Константін була такою наляканою, що дитина на неї не схожа, тому вона так їй пояснила.

— Тому що Лулабель потрібно було знати правду. Вона мусила повернутися до Чикаго, де їй і місце.

Ховаю обличчя в долонях. У цій історії немає жодних виправдань. Я розумію, чому Ейбілін не хотіла мені цього розповідати. Дитина ніколи не повинна знати такого про власну маму.

— Євгеніє, я не думала, що Константін поїде з нею до Іллінойсу. Справді, я була… мені було шкода, що вона їде.

— Не було, — заперечую. І уявляю, як Константін, яка п’ят­десят років прожила за містом, сидить у маленькій квартирці в Чикаго. Яка вона, мабуть, самотня. Як у неї болять коліна, коли холодно.

— Було. І хоча я просила її не писати, вона б, мабуть, написала, якби мала більше часу.

— Більше часу?

— Скітер, Константін померла. На її день народження я надіслала їй чек. На адресу її дочки, що я знайшла, але Лула… відіслала його назад. А ще — копію некролога.

— Константін… — Я плачу. Я мусила знати. — Мамо, ну чому ти мені не сказала?

Мати втягує носом повітря, дивиться вперед. Вона швидко витирає очі.

— Тому що я знала, що ти звинуватиш мене, а це не моя ­провина.

— Коли вона померла? Як довго жила в Чикаго? — запитую я.

Мати підтягує тазик поближче, обіймає його.

— Три тижні.

Ейбілін відчиняє задні двері, впускає мене досередини. Мінні сидить за столом, ложечкою помішує каву. Коли бачить мене, обсмикує рукав сукні, але я помічаю край білої пов’язки на руці. Вона буркає: «привіт», потім повертається до своєї чашки.

Я гучно кладу рукопис на стіл.

— Якщо я відправлю його вранці, залишиться ще шість днів, щоби він надійшов. Ми це зробимо. — Попри виснаження, я всміхаюсь.

— Господи, це щось. Поглянь на сторінки. — Ейбілін усміхається та сідає на стілець. Двісті шістдесят шість сторінок.

— Тепер ми просто… чекаємо та надіємось, — підсумовую я, і ми всі троє втуплюємося в купу паперу.

— Нарешті, — промовляє Мінні, і я бачу натяк на щось, схоже не так на усмішку, як на подобу задоволення.

У кімнаті стає тихо. За вікном темно. Поштове відділення вже зачинено, тому я принесла рукопис сюди, востаннє показати його Ейбілін і Мінні, перш ніж відправити поштою. Зазвичай я брала тільки один розділ.

— А що, як вони дізнаються? — тихо питає Ейбілін.

Мінні відводить очі від кави.

— Якщо народ дізнається, що Найсвіль — це Джексон або ж вирахує, хто є хто.

— Вони не дізнаються, — стверджує Мінні. — Джексон — це не якесь там особливе місце. Ще є десять тисяч таких самих міст.

Певний час ми про це не згадували й, не беручи до уваги коментаря Вінні про язики, не обговорювали реальних наслідків, крім тих, що покоївки можуть втратити роботу. Останні вісім місяців ми всі просто зосереджувалися на тому, щоби це написати.

— Мінні, тобі треба думати про дітей, — каже Ейбілін. — А Лерой… якщо він дізнається…

Упевненість в очах Мінні змінює щось — параноя.

— Лерой сказиться. Ага, напевно. — Вона знову обсмикує свій рукав. — Спочатку сказиться, а потім засмутиться, якщо мене схоплять білі.

— Гадаєш, нам треба знайти місце, куди ми могли б утекти… у разі, якщо все стане так погано? — запитує Ейбілін.

Вони обоє міркують про це, потім хитають головами.

— Я знаю, куди ми втечемо, — говорить Мінні.

— Міс Скітер, а ви про це думаєте? Куди ви втечете, — питає Ейбілін.

— Я не можу залишити маму, — відповідаю. Я стояла, а тепер сідаю в крісло. — Ейбілін, ви справді вважаєте, що це… нашкодить нам? Я маю на увазі, так, як пишуть у газетах?

Ейбілін нахиляє до мене голову, вона збентежена. Морщить лоба, наче я не зрозуміла її до кінця.

— Нас поб’ють. Прийдуть сюди із бейсбольними битами. Можливо, нас не вб’ють, але…

— Але… хто саме це зробить? Білі жінки, про яких ми писали… вони нас не скривдять. Чи скривдять? — запитую я.

— Хіба вам не відомо, для білих чоловіків немає нічого кращого, аніж «захищати» білих жінок у своєму місті?