Kara Star - Світ моїх фантазій, Kara Star

— А якби я теж помер?

Серце знову пропустило удар. Пекельна лава розпалилася всередині, не запитуючи дозволу. 

— Не говори дурниць. — промовила я, а сама вже придставила своє нікчемне життя, якби у мене не залишилося більше нікого, — Не говори більше такого... — заткнула йому рота рукою і обійняла сильніше, — Було б так само, але обіймалася би тільки з татом, а так... У нас залишились ми...

Я знову заплющила очі та притулилася до нього, але цього разу... Придставила на його місці Кеншіна... Знвоу поринула в ілюзію, відкидуючи той факт, що колись прийдеться його відпустити... Ні. Ніколи. 

Вечір досить швидко у свій танець хмар впустив місяць, що нагадував про прихід півночі. А це означало тільки одне — настав час прощатися... 

Впитавши у черговий раз тепло його тіла під час обіймів, я розвернулася та попрямувала в будинок, до якого він мене провів, а сам хлопець направлявся до своєї однокімнатної квартити, яку купив, ще будучи в Україні. 

Надії, що перейшовши поріг, я попаду у спокій та понурення у свої думки — були брехливими.  

— Куди це ти втекла і чому на годиннику дванадцята ночі, а тебе дома немає? — Вандженс очікував мого поверення вже дуже довго. Невже для того, щоб влаштувати сцену?

— Здається, це трішки не твоє діло.

З кімнати вийшов тато.

— Доць, не хами, де ти була?

— Гуляла.

— З ким? — Вандженс нахмурився.

— Із тим, хто має право зіставляти мені компанію.

Мужчина образився і пішов. Деколи він мені нагадує Кеншіна, який теж ображався на мене, коли я щось не те зробила, чи сказала. Я не бігала за ним у ті моменти, але душа розривалась кожен раз, як щось йшло не так, а зараз... Мені всеодно. Вандженс так старається зробити мене своєю, що навіть противно на це дивитись. Інколи мені його жаль, але він сам винуватий, що закохався. Він ніколи не стане Кеншіном, а в моїй руці ніколи не буде руки хлопця із статусом «Мій», тому що мій завжди зі мною, в душі.

Раніше я злилася на себе за зайву складку на животі, коли красувалася собою в дзеркалі, а зараз гладжу себе по ребрах перед сном, які занадто сильно випирають і насолоджуюсь, що хоча б одна мрія здійснилася — я худенька.

Цієї ночі на небо вийшов повний місяць. Я любувалася ним з балкону мабуть години дві, попиваючи мартіні, і закурюючи знову і знову нову сигарету.

Татові старання це припинити були марними. Я не багато випивала, набагато рідше, ніж колись. А ось курила більше.

Опівдні, батько забагато випив і почав читати моралі, ніби то я негарно себе веду по відношенню до Вандженса, який, за його словами, для мене із шкіри лізе.

— Я його цього не просила.

— Хороший хлопець, а ти вимахуєшся. На свою маму похожа.

— Давай я сама вирішу, кого хочу бачити біля себе.

— Та ти нікого не хочеш бачити! Ти не можеш все життя страждати по Кеншіну! Час його відпустити і жити щасливо без нього! Тим більше Вандженс набагато кращий!

Стало боляче... Ви же з Кеншіном гарно спілкувались... Розумію, ти хочеш вберегти мене, але... Це жорстоко. Твої слова жорстокі по відношенню до мого коханого...

— Все, я не можу більше це слухати! Ось і сидіть з Вадженсом разом, раз він такий прекрасний! Мені все одно! Це моє життя і ти, або змирюєшся, або прийдеться прийняти інший факт, більш болючий. — я розвернулася і пішла.

— Інтересно який же?! — крикнув він мені вслід.

— Мою відсутність. — промовила я собі під ніс, вже вийшовши із квартири.

Ноги направляли мене до Марса. Він повідомив мені свою адресу і ніколи не був проти мене прийняти, пригостити чаєм чи просто обійняти. Адже у нас залишились тільки ми. Рідні та близькі. Плакати я могла тільки перед ним, хоча дуже старалася тримати себе в руках, бо тоді він би кожну секунду ставав свідком такого стану. Тільки його обійми заспокоювали, як нічиї інші із залишків живих людей. Він все частіше нагадував своїм теплом образ Кеншіна, адже я відчувала, що любив так само сильно. Такій людині можна було довіритися. Людині, якій важливо, щоб ти дихала, а не одяг, фігура, з'єднання тіл вночі, чи щось інше, що на мій розсуд важливо для Вандженса. Хоча, навіть, якщо він і дійсно в кінці кінців виявиться хорошою людиною, це не змінить мого рішення. Я всім нутром його не переношу просто через те, що він такий впевнений виграшем мого завоювання.

Марс пригорнув мене до себе, а я обійняла його у відповідь. Ми впали на ліжко, щоб полежати під ковдрою. Це були більше дружні обійми, але вони не доходили до невгамовного кохання. Він став для мене таким же близьким другом, як колись для мене був Анто.

— Ти так схудла. Треба тебе відгодувати.

— Я і так їм.

— По тобі не видно.

Час із ним здавався казкою... Казкою, букви якої сяяли серед хламу цього життя, понуреного у пітьму. Казкою, де секунди перетворювалися у години. Адже там, де добре, зазвичай, життя нагадує, що скоро потрібно повертатися додому. Сон навертався на очі, я навіть не зрозуміла, коли встигла заснути.

Знайомий силует наближався... Повний місяць осяював кухню... Зрозумівши, хто зараз стоїть напроти мене, я ні на скуенду не сумніваючись у своєму вчинку, полетіла в обіймі персоні напроти, як скажена, не дивлячись на предмети, об які шпоталась по дорозі.