Kara Star - Світ моїх фантазій, Kara Star

— Кірі, — написала мені Дел, — Дім Єріка розбомбили. Його сім'я померла. І він також...

Повне понурення у безвихідь цього життя...

Мій рідний друг... 

Одногрупник...

Короткочасна кома, або все життя у прірву за секунду... По іншому я не могла описати те, що відчувала.

— Це ще не все... Анто...

Ні. Ні... Не вздумай... Ні в якому разі... Ні...

— Його забрали на фронт.

Моє сонечко... Мій любий Анто... Мій промінь сонця, що змушував посмішку вимальовуватись кольоровими фарбами на обличчі... Я не відповіла нічого подрузі на повідомлення... Я не мала з чого взяти слова... Вони всі загубилися у галактиці... Тільки мовчання прорізало мою душу... Бо мовчання, зазвичай, кричить голосніше будь якої істерики...

Дні в Чехії не віщували нічого іншого крім понурення у себе саму. Нові дні перетворювалися у нову інформацію, яка змушувала тримати себе на плаву тільки через те, що батько зі мною і не дозволить мені викинути себе у горючу лаву власних звинувачень... Що я не встигла сказати важливі слова... Що я не зуміла щось змінити... Нехай і в даній ситуації від мене мало що залежало.

Кеншін покинув цей світ...

Анто покинув цей світ...

Я теж покинула цей світ... По своєму... Я більше не жила... Я існувала, все ще дихаючи воздухом із живими людьми... Живими, але чужими...

Не пройшло й декілька діб, як батько знайшов мені кавалера. Це був його друг Вандженс, який працював із Кеншіном на роботі. Я знала, хто він. Я знала, як виглядають його риси обличчя. Я знала, що він представляє собою. Але не відчувала ніякого тепла від цього усвідомлення... Дурне усвідомлення чогось... Воно завжди ламає на частини... Особливо, коли ти усвідомлюєш найжахливіший факт у своєму житті...

Сонце загубилось у моїх очах й існувало тільки для людей, які ще не втрачали нікого... Пройшло багато часу... Але я не розуміла скільки і чому я ще досі залишилася блукати у своїх спогадах...

Вандженс зайшов до моєї кімнати. А я, не довго думаючи, відправила його словесно куди подальше. 

Він приходив частіше. Дарував шоколадки. Противні солодощі, від яких нудить більше, ніж від розуміння, що я повинна жити далі. Дарував пиво... В минулому я би з посмішкою прийняла дарунки і кинулась в обійми, тільки... Якби це був Кеншін. А зараз... Мені навіть не хотілося пити... Я розверталася і з беземоційним обличчям поверталася до себе на балкон палити. Кожний раз. 

Одного разу він появився тоді, коли мене розривало зсередини голосніше, ніж зазвичай. Двадцяти п'ятирічний мужчина обійняв мене, як колись обіймав Кеншін і на мене накинулась ностальгія... А після — дурне бажання забити цього мужчину насмерть. Я взяла до рук ножа і замахнулась на нього. Він не має права торкатись мене. Не має права обіймати... Проживати біль моєї душі разом зі мною... 

Він тільки хотів показати своїми вчинками, що бажає допомогти, заспокоїти, але цим ще більше розізлив. І я не втримала себе в руках. Ніж пройшовся по його тілу з ідеального розмаху, що наковтався моєю люттю. Рана на його руці кровила цілий вечір. Але я не шкодувала про свій вчинок. Ні на секунду. Він сам винуватий. Він потривожив мій особистий простір. Він не мав права... Не мав...

Але він не залишав мене у спокої. Його дурнувата посмішка завжди красувалася на обличчі, щоб хоч якось змусити моє серце посміхнутись. Але на мене це не діяло. Навпаки. Мені хотілось згнити. Тут і зараз. Через те, що інші можуть посміхатися, дарувати іншим сенс життя. А мій сенс згорів разом із Кеншіном... Разом із Анто... Разом із Єріком... Разом зі мною... Яка більше не буде такою, як колись.

— Я ніколи не буду твоя, змирись. — повторювала я кожний раз, коли все закінчувалось крахом.

Я проливала сльози досить часто. Не могла стримувати їх і не бачила сенсу бути сильною. Тільки залишившись одна, знову і знову дозволяла собі впустити слабкість у життя. Мовчки кричала, потягуючи одяг на грудях. Била себе кулаками. Витирала сльози і знову била. Тільки змінилось одне... Я більше не різала своє тендітне тіло... Взагалі.

Радість приносив тільки один факт — в живих залишився Марс. 

Час від часу ми спілкувались. Запитували одне в одного як поживаємо. Оплакували наших друзів. Мені приносило спокій спілкування з ним. Ніби легка реаблітація поселилася у моєму житті. Шанс на виздоровлення. Шанс на життя... 

За декілька днів хлопець, обдумавши все, на свій ризик та страх, вирушив до мене. Чи то доля все-таки грає у мою користь, не дивлячись на біль, яий подарувала, чи то Марс везучий... Та найближчим часом він був у Чехії... Щоб побачити мене в реальності, поспілкуватися, ковтаючи один воздух на двох...

Зустрівши його на Чеському вокзалі, моїй посмішці не було кінця. Обійми передали всі мої відчуття... Із цим хлопцем я вже була й не проти випити пива, адже він для мене був набагато ближчим, ніж Вандженс, який все не втрачав надії мене завоювати і цим самим нестерпно дратував.

Я прийняла пропозицію Марса розпити алкоголь в барі. Ми направлялися туди, коли я не відпускала його з обіймів ні на секунду. Можливо, мені потрібна була підтримка. А, можливо, я хапалася за останню людину, яка мені дорога і яка жива...

За барною стійкою зайшла розмова про мого коханого, про Анто та Єріка, яких ми втратили. На очі знову наверталися сльози, а руки хлопця тягнули мене до себе, щоб заспокоїти. Я обіймала його у відповідь. Готова дозволити йому себе жаліти, готова дозволити собі відчути знову ці обійми, цей запах. Щастя, що хоча би він живий... Яке ж це щастя...