Річард Докінз - Сліпий годинникар

ресурсом у розгляді таких питань служив приклад ока, хоча він, ясна річ, є лише одним із представників великого набору органів, надто складних і добре задуманих, аби вони могли виникнути випадковим чином. Я неодноразово повторював, що ніщо, крім природного відбору, навіть близько не пропонує правдоподібного пояснення виникнення людського ока та подібних до нього органів надзвичайної досконалості й складності. На щастя, Довер відкрито взяв на себе сміливість запропонувати власне пояснення еволюції ока. Припустімо, каже він, що для появи ока з нічого необхідна тисяча кроків. Це означає, що для перетворення ділянки голої шкіри на око необхідна послідовність із тисячі генетичних змін. Мені це здається прийнятним припущенням заради суперечки. З погляду Землі біоморфів це означає, що тварину з ділянкою голої шкіри на писку від тварини з очима відділяє тисяча генетичних кроків.

А тепер як ми пояснимо той факт, що було зроблено саме той, правильний, набір із тисячі кроків, що привів до появи відомого нам ока? Пояснення на основі природного відбору добре відоме. Якщо звести його до найпростішої форми, то на кожному з цієї тисячі кроків мутації пропонували низку альтернатив, з яких відбір сприяв лише одній, бо вона допомагала виживанню. Тисяча кроків еволюції відображують тисячу послідовних точок вибору, на кожній з яких більшість можливих альтернатив вели до смерті. Адаптивна складність сучасного ока є кінцевим продуктом тисячі успішних несвідомих «виборів». Вид пройшов конкретним шляхом через лабіринт усіх можливостей. На цьому шляху була тисяча точок розгалуження, і на кожній виживали ті особини, що випадково обирали поворот, який вів до кращого зору. Узбіччя цього шляху всіяне мертвими тілами невдах, що обрали не той поворот на кожній із тисячі послідовних точок вибору. Відоме нам сьогодні око є кінцевим продуктом послідовності з тисячі успішних селективних «виборів».

Це було пояснення еволюції ока за тисячу кроків з погляду природного відбору (один зі способів його висловити). А як щодо пояснення з погляду теорії Довера? По суті, він стверджує, що не має особливого значення, який вибір робила спадкова лінія на кожному кроці: заднім числом вона однаково знайшла б застосування отриманому органу. За його словами, кожен крок, який робила спадкова лінія, був випадковим. На першому кроці, наприклад, на весь вид поширилась якась випадкова мутація. Оскільки свіжоотримана характеристика була функціонально випадковою, вона не допомагала виживанню тварин. Тому тварини почали шукати в світі нове місце існування чи новий спосіб життя, де вони могли б використовувати цю нову випадкову властивість, що була нав’язана їхнім тілам. Знайшовши нові умови існування, які відповідали цій випадковій частині їхніх тіл, вони жили там упродовж певного часу, допоки не виникла нова випадкова мутація, що поширилась на весь вид. Тоді тваринам довелося шукати у світі нове місце існування чи новий спосіб життя, де вони могли би застосувати цю нову випадкову частину тіла. Коли ж вони його знайшли, це стало завершенням другого кроку. Після цього на весь вид поширилася випадкова мутація третього кроку… І так далі впродовж тисячі кроків, наприкінці якої було сформовано відоме нам сьогодні око. Довер наголошує, що людське око використовує світло, яке ми називаємо «видимим», а не ін­фрачервоне. Але якби випадкові процеси раптом надали нам очі, чутливі до інфрачервоного світла, то ми, безперечно, використовували б їх на повну і знайшли спосіб життя, за якого були б максимально задіяні інфрачервоні промені.

На перший погляд у цій ідеї є певна приваблива правдоподібність, але лише на дуже побіжний перший погляд. Ця привабливість породжена чітко симетричним способом, яким природний відбір перевертається з ніг на голову. У своїй найпростішій формі природний відбір припускає, що саме умови навколишнього середовища нав’язуються виду, після чого виживають ті генетичні варіанти, які найкраще пристосовані до цього навколишнього середовища. Нав’язуються умови середовища, а вид еволюціонує, щоб їм відповідати. Теорія ж Довера подає все це з точністю до навпаки. Тут «нав’язується» саме природа виду, в цьому випадку чергуванням мутацій, а також іншими внутрішніми генетичними силами, до яких він має особливий інтерес. Після цього вид обирає з набору всіх умов навколишнього середовища ті, які найкраще підходять нав’язаній йому природі.

Але привабливість симетрії є насправді поверховою. Варто лише поглянути на ідею Довера з позиції чисел, як її фантастична нездійсненність постає в усій своїй красі. Суть його схеми полягає в тому, що на кожному з тисячі еволюційних кроків не мало значення, який шлях обирав вид. Кожна інновація, якої набував вид, була функціонально випадковою, а вже потім вид знаходив навколишнє середовище, яке їй відповідало. Суть у тому, що вид знайшов би придатне навколишнє середовище на будь-якій гілці, обраній на кожній розвилці свого довгого шляху. А тепер поміркуйте, скільки можливих навколишніх середовищ це дає нам для теоретичного припущення. Там була тисяча точок розгалуження. Якщо кожна точка розгалуження була просто роздвоєнням (обережне припущення, на відміну від 3-стороннього чи 18-стороннього розгалуження), то загальна кількість придатних для життя навколишніх середовищ, що повинні в принципі існувати, аби уможливити роботу схеми Довера, становить цифру 2 в тисячному ступені (перше розгалуження дає два шляхи; потім кожен із них розгалужується ще на два, утворюючи загалом чотири; потім кожен із них розгалужується, даючи 8; потім 16, 32, 64… і так аж до 21000). Це число можна записати як 1 із 301 нулем, що набагато більше, ніж загальне число атомів у всьому Всесвіті.

Доверівський уявний конкурент природному відбору просто не міг би запрацювати — не те що за мільйон років, а й за час, у мільйон разів довший за існування Всесвіту, навіть у мільйоні всесвітів, кожен з яких існував би ще в мільйон разів довше. Зверніть увагу, що на цей висновок суттєво не вплинула б навіть зміна початкового припущення Довера, що для створення ока знадобилася б тисяча кроків. Якщо зменшити це число лише до 100 кроків, що було б, мабуть, недооцінюванням, ми все одно доходимо висновку, що набір можливих придатних для життя навколишніх середовищ, які мають чекати свого часу, щоб відповісти тому випадковому кроку, який може зробити спадкова лінія, є більшим, ніж мільйон мільйонів мільйонів мільйонів мільйонів. Це число менше за попереднє, але воно все ще означає, що кожне з переважної більшості «навколишніх середовищ» Довера, які чекають свого часу, мало б складатися менш ніж з одного-єдиного атома.

Варто пояснити, чому теорія природного відбору невразлива до симетричного спростування тією чи іншою версією «аргументу великих чисел». У розділі 3 ми уявляли, що всі реальні та збагненні тварини сидять у гігантському гіпер­просторі. Тут ми також робимо щось подібне, але спрощуємо, уявляючи точки еволюційного розгалуження 2-сторонніми, а не 18-сторонніми. Таким чином, набір з усіх можливих тварин, що могли б виникнути за тисячу еволюційних кроків, розташовується на величезному дереві, що розгалужується й розгалужується, причому загальна кількість гілочок становить зрештою 1 із 301 нулем. Будь-яку фактичну еволюційну історію можна представити як конкретний шлях через це гіпотетичне дерево. З усіх можливих еволюційних переходів за весь час фактично відбулася лише меншість. Більшу частину цього «дерева всіх можливих тварин» можна уявити прихованим у темряві небуття. То