Хелена Хайд - Коли твоє немовля — некромант!, Хелена Хайд

Розділ 30. 2

Тільки ось я не звернула увагу на принцесу, що полетіла вниз. Тому що, широко розплющивши очі, стояла на колінах поряд з подругою, що стікала кров'ю! Горло, груди, обличчя… ця ненормальна, незважаючи на всю істеричність, била чітко — наче ці рухи були для неї відточені до філігранного професіоналізму. І Діна навіть не змогла більше нічого сказати. Лише здригнувшись, випустила останній подих.

— Ні… ні… — схлипувала я, хапаючись за неї тремтячими руками. — Тільки не це…

Очі майже нічого не бачили через сльози. Розум усіма силами намагався заперечувати реальність того, що відбувається, продовжуючи переконувати мене, що це все – просто поганий сон, і насправді моя найкраща подруга зараз не лежить переді мною мертва. Що ось зараз я прокинуся, і все буде гаразд — вмиюся і піду до неї пити чай. І не буде ні цієї жахливої картини перед моїми очима, ні плачу переляканих дітей за дверима її квартири.

…Плачу дитини, до якої вже ніколи не підійде її мама. Ніколи не візьме на ручки, щоб заспокоїти. Не побачить, як ця дитина виросте, заведе власну родину.

Прокляття, цього взагалі не мало з нею статися! Адже вона здуру мене захищати побігла!

— Діно, будь ласка… — захлинаючись сльозами, пробурмотіла я на межі марення. — Повернися!

…Аж раптом перед очима ніби промайнув білий спалах. І випадково глянувши на своє зап'ястя, я побачила там… так, їх. Ті самі дві смужки, що світилися — такі самі, як у тому сні. І так само, як уві сні, одна з них спалахнула червоним, щоб наступної секунди розчинитися. А друга, остання, повільно зникла.

— Що тут взагалі діється? — повільно промовила Діна.

Діна, на тілі якої не було жодної рани. Жодної крапельки крові. Та й навколо неї теж не було ні червоних бризків  ні калюж. Хоча готова присягнути, секунду тому…

— Ти в порядку? — не вірячи, прошепотіла я.

— Наче так, — розгублено кивнула подруга, підводячись на ліктях. — А та погань мене що, штовхнула, і я впала та вирубилась?

— Начебто, — поспішила відповісти я, не дивлячись їй у вічі.

Не тільки тому, що боялася, що Діна прочитає в них мою брехню. Але й просто від розуміння тієї паніки, яка, напевно, зараз відображалася в моєму переляканому погляді.

Що… взагалі зараз сталося?

— До речі, а де ця дурепа зараз? — поцікавилася подруга, насупивши брови.

І справді, де? Адже коли моя свідомість востаннє звернула увагу на Вероніку, вона...

Схопившись з місця, наче ошпарена, я побігла до під'їзних сходів... і в цей момент почала щиро дякувати всім можливим богам за те, що до цієї хвилини ніхто з сусідів поки не проходив повз. Тому що тоді мені було б дуже важко пояснити тіло принцеси, що валялося на межисходовому майданчику, яка, судячи з усього, не тільки зламала собі шию, але ще й напоролася зверху на власного ножа!

 

Ми з Діною все ще залишалися мамами, що годують (принаймні, поки нас не посадили), тому пити спиртне нам було не можна. Тож зараз, сидячи на кухні, мовчки глушили заспокійливе. Причому не розбавляючи його у воді, а прямо так, із шийки пляшечки.

Годину тому ми в паніці затягли труп Вероніки в мою квартиру і шпурнули його у ванну — як було, в дорогих лахах, виваляних у під'їзному бруді, затріпаною зачіскою і ножем, що стирчав з живота. При цьому радіючи, що дівчина впала дуже правильно, і її кров не потрапила на підлогу. Тому тепер я, роблячи черговий ковток терпких крапель, подумки перебирала в пам'яті всі переглянуті та прочитані детективи з кримінальними драмами, намагаючись підібрати найкращий варіант того, як позбутися трупа, перш ніж хтось прийде сюди його шукати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно