Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

кістки. Щоб виграти час, старий потягнувся за кисетом, набив люльку, але, як завжди, не закурив, відкашлявся й ще повільніше, ніж зазвичай, поважно загудів зненацька зміцнілим голосом:

– На чому я зупинився?

– Про різки. – Макар скоса поглядав на діда й, стримуючи посмішку, намагався уявити, як величезного чоловіка могла відшмагати жінка.

– Отож про різки. Не знаю, скільки Катерина шмагала, тільки раптом чую – дихає частіше, тяжко й із хрипом. Ну, думаю, аби тільки розв’язала… Та ба! Кинула різку в діжку, квасу попила, посиділа на лаві, відпочила й знову за «роботу». Отут у мене весь хміль ураз і вийшов. Біль почав дошкуляти. Повернув голову до стіни, губу прикусив, а вона шмагає. Б’є, б’є, зупиниться, передихне трохи, піт рукавом зітре й знову смугує. Мовчу, гординю свою показую. Пам’ятаю, як над нею знущався – слова не видавив. Хіба що здригалася та обличчя руками закривала… Горда жінка! Як же я, чоловік, слабість перед бабою покажу?!

Не знаю, скільки хворостина по спині гуляла. Час застиг. Пам’ятаю, повернула Катерина голову за патли й простогнала: «Ти що, спиш? Чи дерев’яний? – А в голосі, не зрозумію: чи лють, чи образа. Зазирнула в очі, і я вперше в житті відвів погляд. – Мовчиш?! Усе одно бачу: і тобі через силу терпіти, ір-роде. Можеш не бундючитися. Сама знаю, що це таке. Повий трішки. Я завжди плакала, душу полегшувала, коли ти засинав, стомившись».

Прочитала, як молитву, і знову за різки. Скрегочу зубами. Губи кусаю. Після її слів терплячка луснула. Хотілося завити вовком голодним узимку. Або в пастці.

А Катерина смугує. Пройде від попереку до шиї і по-новому заходить. Шмагала з перервами, доки у вікні світати почало, а я знепритомнів. Усе байдуже стало: Катерину в тумані бачу, і голос приглушений, наче знадвору долинає. Однак і тут вона мене в дурні пошила. Дотепер не знаю, чим? як угадала, що даремно б’є? Кинула різки й мовила, відпочинь, мовляв, трішки, а сама по господарству порається: настав час корову доїти й свиням корму дати. Щоправда, спочатку коня не хотіла годувати, твій, мовляв, а після зауважила: «Худобина безвинна».

Мотається Катерина, а в мене злість хмелем бродить. Слів не знайду, щоб розповісти. Ніколи не думав, що така безсердечна та жорстока. Завжди була щедрою на добро. Такою й люди знали.

Набрав сили ранок. Ближче до обіду, чую, сусід при-йшов. Посмикав двері раз-другий, покликав і затих. «Ну чого, поклич! Удвох подужаєте!» – глузує Катерина. Мені ж краще смерть, ніж таку ганьбу на люди винести.

Почекав, доки сусід пішов, і нумо перину орати. Кручусь, немов ведмідь у пастці. Зубами дерево гризу. Пальці від натуги синіють. Шкіру об віжки й ланцюг обдер, а ліжко не відгукнулося піснею люті. Казав же, для себе робив. Як Ісуса Христа, розіп’яла навитяжку й так кисті та щиколотки прихопила, соломинку не просунеш. Ричу: «Уб’ю… Шматками рватиму…» – «Так тобі мало. Думала, хоч що-небудь зрозумів, проклятущий. Погрожуєш! Перегодь у мене. Зараз повчу». Дивлюся, Катерина за ніж і до мене. А ніж довгий, тонкий. Свиней ним різав. На ведмедя ходив. Ну, вирішив, кінець! Прийшла за мною бліда з косою. Подумав про життя вперше. Підійшла дружинонька. Ніж тремтить. Я очі заплющив і вирішив, усе одно не попрошуся. На гордині тримався. Чую, тріщить спіднє. Порішила б краще. Залишився, у чому мати народила. У чому світ побачив. Заволав. Лютую-лаюся. Вона мовчки різкою шмагає. І все по м’якому місцю. Ну, думаю, увійшла в раж. Амба мені. Або, чого доброго, скалічить… «Відразу рішай, – як про милість почав благати. – Все одно комусь із нас не жити!» – Тут Катуня враз обм’якла. Очі туманом вкрилися. Підборіддячко тремтить. Різку кинула! «Ідоле товстошкірий… Нічого не зрозумів!» – заголосила Катерина, і я вперше побачив сльози її.

Федір Корнійович замовк, немов умиваючись, провів лапастою долонею по обличчю й продовжував задумливо, тихо, не дивлячись Макарові в очі:

– Сльози, вони різні бувають. Пам’ятаю, як «учив» Катерину – мовчала. Мене ж відшмагала й сама мокротиння розвела. Видихувала з натугою, із хрипом. Немов виривала слова з душі: «Ти ж, вважай, завжди мене зв’язану бив. Навіть не бив – калічив… Я ж як заєць супроти ведмедя! Над ким куражився-збиткувався? силоньку показував? Чи я господиня ледача? чи дружина невірна?! Іроде залізний! Хоча б раз подумав про це?» І справді, таке в голову не приходило. І що слабша від косоокого – точно. У зайця хоч ноги довгі та нора вузька – ні ведмедю, ні вовку не дістати. Та й кігті в косого залізні. Інколи впаде на спину і розпоре задніми лапами живіт кривднику від горляки до хвоста. А їй куди бігти, ховатися? Та й характер не той. Кажу ж, горда…

Знову схопила Катерина різку, замахнулася та як завиє, немов голосить над небіжчиком, а кожне слово – цеглою по моїй голові. Як зараз, чую той свист останньої різки, біль та схлипування. Бушує образа на Катерину й біль за себе – усе змішалося. Відчуваю: в роті солоно. Очі щипає. Відвернувся, щоб слабкість не показувати, а вона якби і не побачила б, усе одно серцем зачула. Повернула за гриву й стогне: «Прорвало – так дивися на мене. Хочу бачити душу твою кам’яну».

І така жалість у душі спалахнула, немов серце моє, як поліно, надвоє розвалили. Не стримався, завив! І не від болю, хоча різки шкіру спустили, але й дотепер не підберу слів до того почуття. Розумієш, онуку, коли шмагала – злобила, а тут здригається все сильніше, начебто різка по ній ходить; і на обличчі, і в погляді – страждання, мука. Кожен удар у мене видінням віддається: і де бив, і як бив – усе перед очима; ніколи не думав, що міцно так у пам’ять вкарбуватися може, та ще й у п’яного. Напосіли спогади. Вию на повен голос – зупину немає. І вона підтягує. Знаєш, коли мати й дитя разом квасяться?!