Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Але коли вип’ю, тікає. Точніше, сяде на лаву в куті під образами – залізом розпеченим не підняти. Тут мене і заїдало: як, мовляв, так – баба й не кориться! Одним пальцем переломити міг. Адже чоловіків із півудару валив. А тут – баба. Тендітненька. Ще й на своєму стоїть. Квасу попити не подасть! В очі дивиться чи то з викликом, чи то з докором-презирством, чи то… Та, ти знаєш, і слівця підходящого не підберу. Одним словом, без тепла. Лихо зиркає…

Так ось, розбере мене під хмелем, гординя в голову вдарить – усе в хаті поламаю, потрощу й поб’ю. Так вона місяць не підпускає. Характер показує… Що силою візьму, те й моє. Тільки яка ж це любов без ласки…

Ну та, гаразд… Ти от посміхнувся, онуку, а мені не до сміху. На три-чотири місяці йшов із чоловіками теслювати. Не те щоб на життя зовсім не вистачало – руки взимку роботи просили та людям красу віддавали. І така журба дошкуляла, бувало. Так душа боліла – хоч з артілі тікай. Любив я Катуню міцно. Можна сказати, до нестями. Бажаніше нікого не знав. Певно, усім підійшли один одному. Так рідко люди сходяться. Тільки не могло моє чоловіче нутро упокоритися з її непокірливістю. Ну хоча б очі опускала! Ні ж, пропалює, бувало, до самого нутра. А очі в неї – глибокі, із зеленцем. Мов дві гальки в джерелі обкатані. Блищать і блискають із-під вій крутих та довгих.

Так і жили: то любов до безтями з кулаками, то на заробітках туга із сокирою та пилкою. На третю зиму, здається, Катерина до осені другого сина принесла. На Різдво, як заведено, з друзяками піддали. Випили, потеревенили, ще додали. Коротше, набрався гидоти, немов діжка біля вигрібної ями. Додому причвалав. Дивлюся, Катуня моя – у руки ніж і шепоче: «Торкнешся – порішу. На каторгу піду. На шибеницю, але з мордобоєм жити не буду». Тут уже я в раж увійшов і себе вперше в житті не пам’ятав. Віддубасив її, як у нас говорять, на ухналь[42].

Два дні вона кров’ю харкала. Тиждень підвестися не могла. Думав, Богові душу віддасть. Ходжу – сам не свій. Готовий кулаки-кувалди до ліктів відтяти. Горло собі перерізати. І розумієш, яка вона, наша чоловіча психологія. Жалкую не тому, що побив, а тому, що в раж увійшов. Мовляв, перестарався трохи. А очуняла Катуня після свят, трохи оклигала, встала – отут і зовсім виправдання знайшов. Де це бачено, щоб своя ж баба на чоловіка руку піднімала. Та ще ножем погрожувала. Так себе виправдав і їй пояснив.

Ну, думаю, після такої «науки» скориться Катерина. Але ж – ні! Сама ледь на ногах стоїть, чорна ще, а очей не опускає. Стріляє зіньками. Ходжу знову розгублений, придивляюся з усіх боків, а зрозуміти нутро її не можу. Різні баби в селах… Бували з норовом. Тільки все одно чоловік за два-три місяці обламував, а тут – третя зима розтанула.

2

– Напередодні відходу на заробітки, після яблучного та медового спасів, коли задощило, загуляли з дружками до світанку. Піддали на всі двісті. Як годиться, і чарку на коня. А звичка в мене така була: як переберу й надумаю Катерину бити, не стукаю у двері – рушу плечем або скло видавлю, схоплю раму за хрестовину, лише цвяхи скриплять. Того разу вікно висадив. Саме півень проспівав. Думаю, до чого б це? Пам’ятаю, голову просунув – теплом знайомим вдарило й варениками. Облизнувся. Помацав постіль. Далі, як у яму, провалився.

Отямився – довбешку ломить. Нутро палить. Очей не розплющу. Де? Що сталося? Хотів перевернутися – ні руками, ні ногами не рушу. Відчуваю, лежу на м’якенькому. У бік не давить. І пахощі від волосся Катуні на подушці відчуваю. Виходить, удома. Полегшало на душі. Розліпив віки – перед очима квіточками рябить. Подушку впізнав. Повернув голову – Катуня стоїть. Тільки розпливлася, як крізь каламутну воду дивлюся. У ногах діжка з-під квасу, і наче з неї парує. Подумав ще, чому діжка не на місці? Відразу не зрозумів. Пити ще попросив. «Зараз напою, – здалеку долинув голос Катуні. Вихопила вона з діжки щось довге, тонке. Замахнулася. – Ще?» – запитує.

«Ну так, пити хочу», – відповів і рукою до спини, там, де раптом запалило. Сіпнувся – рука на місці залишилася. Як не моя. «Зараз напою. Від душі напою», – повторила Катуня й знову руку підняла. Тут до мене й дійшло…

Рвонувся всім тілом – ліжко ходуном. Думав, розвалю. Та де там! Сам змайстрував, кожний завиток виточив. Катерина сповила по науці й руки та поперек ланцюгом прихопила – не понадіялася на віжки.

Шмагає, але болю немає. Бачу, як замахується, свист різки чую, а далі так собі – наче комарі жалять під дощ. Як видно, лють мізки туманить, і гординя зі всіх дір пре. Розумієш, чоловіки шестеро проти одного йшли – долав. Клишоногого з ножем брав. А тут лежу в одному спідньому, і баба своя шмагає…

Останні слова Федір Корнійович прошепотів ледь чутно. Наглядач біля дверей за звичкою кашлянув у кулак, ледве не сказав: «Не шепотітися», але вчасно стримався. Він із цікавістю слухав сповідь і, хоча час побачення минув, промовчав, відчуваючи, що це не проста зустріч, що цей зігнутий старий недарма її домагався. Найчастіше в цій порожній, незатишній кімнаті більше мовчать або сльози ллють, але такого, як сьогодні, за свою службу він ніколи не чув і не бачив.

Від кашлю Макар здригнувся, ковзнув безглуздим поглядом по наглядачеві й заґратованих вікнах, відсунувся від діда. Очі знову згасли. Затуманилися. Старий стримав зітхання. Не передати словами, як тяжко ворушити минуле, але ще тяжче бачити неживі очі. Адже заради онука завів сьогоднішню розмову. Хоча рани на тілі давно загоїлися й не болять, але рубці на серці нагадують про себе, немов у негоду зламані