Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на Великій війні

надсилав поштою великі гроші і отримував письмові інструкції з того, як правильно все облаштувати. Справу поставили на комерційний лад. Ось і самі інструкції. — Я показав генералу цілу купу брошур. — Вони німецькою, але з малюнками, то можна зрозуміти, як треба катувати свіжих рабів, щоб швидше перетворити їх на траву. Ось таблиця, скільки слід давати харчів, щоб людина постійно відчувала голод. А ось — як правильно відрізати язик.

— А для чого відрізати?

— Ну, щоб ті, кого катували, не кричали. Мабуть, це заважало. Бачите, з цих брошур складається ціла книжка про те, як зробити все правильно. До речі, господар каже, що тоді, коли їм показували фабрику, серед зацікавлених було кілька людей із Росії.

— Що? Цього не може бути! — аж крикнув генерал.

— Ви впевнені за всі підвали імперії? — засумнівався я.

— Це не може триматися у таємниці!

— Цілком може, пане генерале. Ми і про цю подію дізналися випадково, завдяки збігу кількох обставин. Спочатку війна, потім вивіз мирного населення австріяками. Хутір розташований в улоговині, тут не мусило бути якихось боїв, однак наша артилерія дала для чогось залп. Один снаряд попав у огорожу, а другий пробив стелю в підземній майстерні. Так розумію, що вибухом було вбито кілька рабів, а троє змогли вилізти з-під уламків і пішли кудись собі. Вони не тікали, вони навіть не розуміли, що відбувається, їх вів інстинкт. У майстерні почалася пожежа, і вони пішли подалі від вогню. У цей час господарі ховалися в підземному ході. Коли фронт пройшов, вони вилізли, побачили діру, заклали її дошками, а зверху накидали копу соломи, щоб замаскувати своє підземне царство. Ці люди не могли поїхати з хутора, бо забрати з собою рабів не могли, а втрачати їх не хотіли. Отже, залишилися. Налагодили контакт із нашими військами. Чекали, коли фронт відійде далі, щоб почати знову виробляти чоботи. Взуття ж потрібне всім.

Я помітив, як капітан зашарівся. Йому було соромно за прийняті у дар чоботи.

— Думаю, що все налагодилося б і фабрика працювала б. Але так сталося, що спочатку артилерія вдарила не туди, куди треба, снаряд зламав стіну, та не вбив усіх рабів. Потім ті раби змогли кудись піти, їх знайшли. Ви зацікавилися цією історією, згодом ми зустрілися у Львові, мені вона теж здалася вартою уваги. Бачите, скільки випадковостей. Без них цій фабриці нічого не загрожувало.

Генерал скривився.

— Господи, який жах!

— Найбільший жах, пане генерале, що рабів, які вже перетворилися на траву, не повернути.

— Чому?

— Щось сталося у їхніх бідолашних головах. Ну от як випалити око і вже нічим його не полікуєш. Людей теж так само випалюють, і вони стають травою назавжди.

— Але, можливо, догляд і харчування допоможуть їм?

— Мабуть. Але тим, що вже у шпиталі, не допомогли.

— То треба більше часу! — дратувався генерал. — Поранених і постраждалих до шпиталю! Хутір знищити, висадити у повітря і зарити, щоб і сліду не залишилося! А ось цього покидька розстріляти! Тут і зараз!

— Але, пане генерале, мусить бути суд... — втрутився було капітан і миттєво затнувся під поглядом Гейсмана.

— Який суд? На якому суді може пролунати те, що ми тут почули? Знищити! Як страшну отруту, як щось украй нелюдське! Знищити і забути як страшний сон! — крикнув генерал.

— Пане генерале, але у нас у тилу тисячі військовополонених! Якщо їх так само обробити, вони зможуть працювати на користь імперії! — нервово прошепотів капітан.

— Мовчати! Капітане, ще хоч одне слово... — Генерал зробив таке обличчя, що навіть я злякався, що там казати вже про бідолаху капітана. — Виконувати наказ!

Ми вже їхали у авті генерала, коли позаду прогримів вибух. Два ящики динаміту, генерал дочекався, поки їх привезли і заклали. Тоді тільки ми поїхали. Козаки дуже хвилювалися за цілий підвал взуття. Але генерал не дозволив узяти чоботи, наказав знищити геть усе. Господаря хутора застрелив власноруч. Не став ховатися за підлеглими. Тепер он сидів і витирав руки, наче вони в нього були по лікоть у крові.

— От як таке могло бути, Іване Карповичу? Як можна робити з людьми таке, перетворювати на рослини? — Він кривився і дивився у підлогу. — Я розумію, що ви бачили багато зла, злочинів, неподобств, але...

— Пане генерале, я справді бачив багато поганого. Ну, така в мене робота була, і в охоронному відділенні, і потім. Але повірте, нічого жахливішого за війну я не бачив.

— Що? — Він здивовано подивився на мене. Потім перевірив, чи прикрите вікно до водія. — Що ви маєте на увазі?

— Те, що на війні з людьми роблять іще страшніші речі. У підвалі людей перетворювали на рослин, а на війні їх перетворюють на стерво, на шматки мертвого м’яса, на калік. І це робиться зі схвалення влади, церкви, суспільства. З парадами, маршами, промовами та молебнями. Ми беремо живих людей, кидаємо їх у страшну м’ясорубку з тим, щоб перетворити їх на мертве м’ясо. То чому ми дивуємося, що хтось вигадав перетворювати людей на траву?

— Господи, Іване Карповичу, ви що, пацифіст? — Генерал спитав пошепки, наче нечисту силу згадував.

— Платоне Олександровичу, я — мужик. Це пан може бути і тим, і іншим, а мені ким скажуть, тим я і буду. Сказали солдатом — став солдатом. Оце ви приїхали, сказали — знову став слідчим. Тепер повернуся до Львова, ще щось мені скажуть.

— Але ж.... але ж ви зірка, Іване Карповичу, найкращий сищик імперії, герой книжок та журналів!

— Коли скажуть, то справді і найкращий сищик, і герой, і зірка. Слухаюсь, чого бажаєте? — гірко промовив я.

Генерал скривився.

— Я, мабуть, чогось не розумію.

— Так, бо ви бачите хутір з поверхні. Стіни, будинок, дах, хороший хутір, розкішний. А що там у підвалі, краще не знати.

— Це ви про себе?

— І про себе. І про те, що навколо мене. Вибачте, Платоне Олександровичу, що я оце патякати почав. Буває у мене. Просто теж ця історія вразила.

Далі генерал Гейсман подякував мені за виконану роботу і попросив тримати в таємниці все, що мені вдалося дізнатися.

— Бо ж страшні речі. А що як хтось про них дізнається і сам таке зробить?

— Так точно, пане генерале. Знання примножують скорботу. Мовчатиму, ні про що