Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на Великій війні

— Господи! — скрикнув капітан.

Я вийшов звідти. Ще одні двері. Я вже боявся і думати, що там побачу. Але там був склад. Забитий черевиками та чоботами. Новенькими.

— Капітане, здається, ваш фасон, — кивнув я, бо тільки зараз до мене дійшло, що залишав я на хуторі капітана в одних чоботах, а вийшов він після сну в зовсім інших, новеньких.

— Ну, подарували. Я ж не думав, — зніяковів він.

Ще одні двері, там було порожньо. Трохи залишків шкіри, колодок, цвяшків. Я пішов нагору.

— Іване Карповичу, та скажіть, що це тут відбувається? — нервував капітан.

— Викликайте пана генерала. Скажіть, що я все з’ясував.

— Але що це?

— Велика підпільна чоботарня. Припинила роботу через війну.

— А хто ті люди?

— Раби, які тут працювали.

— Так той, рабство скасоване! Немає рабства! — здивувався капітан.

— Як бачите, не всюди, — сказав я. На вулиці підійшов до господаря.

— Єфрейторе, скажіть, що ми чекаємо від шановного пана відповідей на наші запитання. Їх у нас багато після відвідин підвалу, — сказав я Фазанову. Той переклав. Хуторянин почав щось кричати, кривився, плювався, крутив головою.

— Він каже, що нічого не скаже. — Фазанов зітнув плечима.

— Переклади йому, що ці хлопці — семиріченські козаки з дикої місцини на краю Азії. Їм доводиться жити серед кочових варварів, тож і вони самі мають звичаї дикі. Наприклад, полонених ріжуть на смуги. Отими от шаблями — на тоненькі смуги. Ріжуть і чекають, що закінчиться швидше, полонений чи його впертість. Якщо треба, я попрошу хлопців, і вони це зроблять. Треба?

Фазанов переклав, хуторянин аж скривився, зашипів, але в його очах за гнівом та ненавистю я побачив жах.

— Він вимагає суду, наполягає, щоб ви відвезли його до штабу, — сказав Фазанов.

— Ніякого штабу, — закрутив я головою. — Хлопці, діставайте шаблі.

Козаки вихопили шаблі, і чоловік закричав.

— Він усе розповість, — переклав Фазанов.

— Капітане, їдьте по генерала. А ми поки допитаємо цього пана.

— Іване Карповичу, мені теж цікаво послухати!

— Я обіцяв одразу сповістити пана генерала.

— А, ну добре, — кивнув капітан і поїхав.

Я наказав, щоб єфрейтору винесли стіл.

— Сідай, писатимеш протокол допиту. Почерк у тебе красивий.

— Так точно, Іване Карповичу.

— Ну ось і добре. Будеш одразу перекладати і записувати. А ви, хлопці, поки відпочивайте, — сказав я козакам.

— А з тими що робити, які у підвалах?

— Тих, які катовані, дістати, обробити рани, відправимо до шпиталю. Інші хай поки що залишаються, де є.

Козаки кивнули і спитали про склад із чоботами.

— Хоча б по парі можна, ваша благородь? Хороші ж чоботи.

— По парі можна. Але якщо побачу, що хтось дві взяв, відправлю на гауптвахту! — суворо сказав я.

— Іване Карповичу, та боронь Боже! Хто ж вас обманюватиме? — здивувався козачий десятник, і інші головами закивали.

— Ну що ж, починайте, єфрейторе, — наказав я.

За наступну годину ми в усіх подробицях розпитали власника хутора. Поки прибув генерал, у мене вже була готова доповідь. Але спочатку повів генерала Гейсмана у підвал, показав, як тут усе було влаштовано. Він дуже вжахнувся, аж за серце хапався.

— Іване Карповичу, що це?

— Невеличка взуттєва фабрика, побудована на рабській праці. Через те, що рабство заборонене, їй довелося діяти у підпільних умовах.

— Але що з людьми? Що з ними зробили? — Генерал дуже близько до серця сприйняв побачене, ледь не плакав.

— З пояснень господаря майстерні відомо, що рабів своїх він викрадав, — пояснив я. — Здебільшого це були бродяги або люди, що шукали роботи. Головне, щоб чужі в цих місцях, щоб ніхто їх тут не шукав. Таких він запрошував до хутора, там напоював снодійним, після чого кидав до підвалу, де приковував до міцних кайданів. І починав катувати та морити голодом.

— Усіх?

— Усіх, навіть тих, хто погоджувався працювати і так.

— Але для чого?

— Для того, щоб увести людину у відповідний стан, який цей чоловік називав станом трави. Через тортури та голод, які тривали від двох до п’яти місяців, людина перетворювалася на те, що ми бачили. За твердженнями господаря — остаточно. Тобто потім можна людину годувати, лікувати, але вона назавжди залишиться травою, істотою, позбавленою волі. Після того як люди ось так ставали травою, їх відправляли до майстерні, де вчили виконувати прості дії. Набивати каблук, кроїти шкіру, шити, забивати цвяшки. Вчили знову-таки за допомогою тортур і голоду. Швидко — місяць, не більше, потім іще місяць, щоб набилася рука, і все, раб ставав ще одним гвинтиком цього механізму. Годували їх погано, щоб вистачало сил на роботу, не більше. У такому стані раби навіть не намагалися втекти чи якось протистояти господарю. Він приходив, дзвонив рано-вранці, і вони бралися до праці. Причому працювали у напівпітьмі, бо так вивчили всі рухи, що могли діяти і з заплющеними очима. Працювали, потім отримували їжу. Двічі на день невеличкі шматки кукурудзяного борошна, звареного зі свинячим салом. І так щодня. Якщо раб починав хворіти, його вбивали, на його місце ставав інший. Ці хлопці не поспішали і діяли дуже обережно, щоб не привертати до себе уваги. Побудували хутір подалі, щоб не мати сусідів. Рабів викрадали так, щоб ніхто не здогадався. Могли підпоїти снодійним і наших солдатів, які заходили сюди. Але солдатів шукатимуть, це небезпечно. Інша справа мадяри, які відбилися від своїх і блукали по ворожих тилах. Ось їх можна було і узяти. Ті четверо, свіжі покатовані, саме з австрійських солдатів.

Генерал схопився за голову.

— Але як так можна? Звідки це, звідки? — питав він у мене.

— Господар каже, що не вигадував це сам, а заплатив гроші за допомогу в організації цієї фабрики.

— Що?

— Спочатку були чутки про те, що на рабах можна добряче заробити. Він зацікавився, заплатив велику суму і побував на фабриці десь у Богемії. Каже, що все було дуже таємно, його і ще близько десятка інших охочих довго везли у фургоні без вікон, аж поки не привезли до схожої, тільки значно більшої фабрики, де працювало близько сотні людей. Не розкривали таємниць, як людей зробити слухняними рабами, просто показали результат. Ті, хто хотів відкрити схожу фабрику, мали заплатити. Цей чоловік