Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на Великій війні

не згадуватиму.

Генерал спробував вручити мені ще й гроші, але я запевнив, що не треба, бо ж я на службі. На генеральському авті мене відправили до Львова. Приїхали вже під ранок, я пішов до своєї кімнати і сів писати. Про цю страшну історію, яка мене турбувала. А я вже давно помітив, що варто щось, що тобі не дає спокою, описати, і відпускає воно. Тому писав, писав, писав. Коли поставив крапку, влігся у ліжко і заснув. Прокинувся вже по обіді, поїхав до ратуші. Там мене зустрів радісний Нікольський, який розповів, що хресний хід і всі урочистості з іконою пройшли чудово, керівництво дуже задоволене, патріотичний настрій у військах суттєво зріс, львів’ян теж багато прийшло, і владика сподівається, що почнуть міщани навертатися до православ’я. Нікольський провів мене до Роттенбурга, який теж мене дуже хвалив. Сповістив, що за день мусять нарешті прибути книжки й почнуться зустрічі з читачами.

— Зацікавленість така, що вирішили проводити їх у театрі! — розповів полковник.

— Та ви що? — здивувався я.

— Так, сотні охочих. Ми почали продавати квитки. На перший виступ розкупили за кілька хвилин!

Роттенбург був у захваті. Я подякував йому. Він запрошував до ресторації відзначити, я відмовився, мовляв, мушу відпочити. Насправді пам’ятав про гостинного Тадея Йосиповича. Прийшов до нього, той миттю наказав накривати столи і запросив найкращих знайомих, які всі як один виявилися палкими шанувальниками моїх пригод. Тости, промови, оплески. Я ледь звідти вирвався. Хотів брати візника, та виявилося, що для мене замовили таксі.

Оскільки був уже добре п’яненький, то наказав їхати точно за адресою, а не вийшов як завжди на кілька кварталів раніше. Не очікував нічого поганого. Водій зупинив таксі, я вийшов і підійшов до дверей. Водій чекав, поки я зайду. А потім пролунали постріли. Щось ударило мене в спину. Я присів, вихопив браунінг, кулі свистіли і вбивалися у двері в мене над головою. Вбитий водій упав на кермо, завив клаксон. Я вистрелив. Один зі стрільців упав. Кинувся до авта, яке затуляло мене від нападників. Ще раз вистрелив. Ще одного поцілив. Інші ж наближалися і стріляли. Я знову хотів вистрелити, але браунінг лише клацнув. І тут я згадав, що не перезаряджав зброю після того, як стріляв на хуторі. Забув, дурень такий! Але не було часу себе лаяти. Я побіг. Це було єдиною можливістю врятуватися. Неподалік був в’їзд. Забігти туди і...

Куля влучила мені в ногу, і я впав. Намагався повзти. Гув клаксон, чулися кроки. До мене підійшло три фігури. У довгих плащах і капелюхах. Вони тримали в руках пістолети. Кожний по два. Прицілилися. Здається, я встиг подумати «Господи прости». Постріли.

Білявий янгол милосердя

оброго дня, дорога моя Єлизавето Павлівно. Не думав, що коли-небудь писатиму такий лист, але ж не втомлюється Господь вказувати нам, хто тут думає, а хто лише виконує, хто вітер долі, а хто вітрильник, битий штормами. Приступався я до цього листа багато разів, звів ледь не пачку паперу і хотів би не писати, але не можу. Бо колись дав Вам слово. Пам’ятаєте, Єлизавето Павлівно, як сказали Ви, що більше за все не любите брехню, і попросили, щоб ніколи ми не принижували нею одне одного. Я тоді обіцяв і ось тепер сів та пишу, не стільки через гордість, що слова свого тримаюся міцно, як через велику любов і повагу до Вас, вельмишановна Єлизавето Павлівно. Жінка Ви розумна і вже, мабуть, плюєтеся, читаючі воплі сії, питаєте, коли вже припиню я хвостом матляти та скажу те, що збирався. Але важко мені, то плутаюся у словах, наче муха в попівській бороді.

Та сказати мушу, Єлизавето Павлівно. Пам’ятаєте, говорили ми з Вами, і я Вам казав, що буває так, що люди створені одне для одного, і тоді в них щастя назавжди, а Ви казали, що нічого назавжди не буває, і сьогодні щастя, а завтра так-сяк. Я тоді не хотів Вас слухати, сперечався, дратувався словами Вашими. А ось зараз зрозумів, що праві Ви були. Бо час спливає, і людина змінюється, і те, що щастям було колись, згодом припиняє ним бути. А щось інше, доти незнане чи не помічене, тим щастям стає.

Отже, Єлизавето Павлівно, зустрів я жінку. Невинне дитя з золотим серцем, яке взяло мене під руку і повело з Божої дороги до шляху одужання. Не знаючи спокою, ані вдень, ані вночі, повністю пожертвувавши собою заради людини, яку доти знала лише з пригод, читаних у часописах. Коли опритомнів я і зміг розуміти, що відбувається, то спочатку дуже розчулив мене сей подвиг, дар многоцінний, дуже зворушив і схвилював. Коли людина на межі смерті, то відкривається серце її, і душа її починає чути те, до чого була глуха. Ось і я у вчинку тієї дівчини відчув янгольський спів і херувимські хори, від яких здригнувся і прозрів. Покохав. Та кохання те, чисте та щире, отруювала думка про зраду, яку зчинив я щодо Вас. Хоч і казали Ви, Єлизавето Павлівно, що вільні ми і жодних зобов’язань одне перед одним не маємо, але я сприймав це інакше, думав, що разом ми йтимемо життєвим шляхом, аж поки Господь не розлучить нас. Чесно так думав і впевнений був, але знову Вседержитель наш показав, що впевненим можна бути тільки у милості Його, а все інше змінюється та спливає. Тож було так, а сталося інакше, і от зараз кохаю я прекрасну Груню, яка зі мною, і мушу писати цей лист Вам. Щоб бути чесним, хоч відчуваю я себе брехуном. Але не судіть строго, пробачте, якщо можете.

Зі свого боку я хочу сповістити Вас, що сьогодні переписав на Моніку весь хутір і всі гроші в банку, які в мене є. Вас, Єлизавето Павлівно, записав у опікуни і дуже прошу залишатися при моїй доньці. Бо сам я повернутися, щоб її виховувати, не можу, а серце моє крається, коли уявляю я, що дитя се може потрапити у притулок. Можливо, здавалося мені, але сподіваюся, що ні, так от, бачив я, що Моніка і для Вас зробилася не чужою. Маю надію, що вчините Ви так, щоб не зашкодити бідній дівчині, в якої матір померла, а батько стрибнув у гречку. Якщо не схочете залишатися на хуторі з Монікою, то виплачено Вам буде дві тисячі рублів