Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на Великій війні

на знак великої моєї вдячності. Але якщо залишитеся Ви поруч із Монікою, то коли досягне вона повноліття, отримаєте Ви вже двадцять тисяч і пансіон до кінця життя, який надійно забезпечуватимуть доходи від моїх історій. Залишаю Вам і Моніці все, що мав дотепер, сам же починаю нове життя. Будь ласка, сповістіть мене про своє рішення. Ще раз прошу мене простити, а як не простити, то хоч зрозуміти. Як сказано у Святому Писанні: „Не біжи за ядром солодким, бо шлях до раю веде через лушпину непримітну“.

Зі страшною гіркотою у серці — Іван Карпович

Коктебельський військовий санаторій».

Тут треба пояснити, що лист був значно пізніше. А спочатку були сни. Тягучі, болісні сни, коли мене щось пекло, тиснуло, душило, не відпускало і роз’ятрювало. Я бився у тих снах, але нікуди не міг подітися, наче я риба, а це моя вода. Так тривало дуже довго, а потім я розплющив очі. Якесь марево, плями, що сходилися і розходилися, нарешті почали зупинятися, призвичаюватися, вкорінятися на своїх місцях. Потім із цих плям важко, наче гадюка зі старої шкіри, вилізла картинка. Стеля, притлумлене світло, обличчя якоїсь дівчини, що сиділа наді мною. Красива та ніжна, вона дрімала, і вираз її обличчя був дитячий. Я застогнав. Хотів щось сказати їй, але розпухлий язик у пересохлому роті був незграбним, наче з деревини. Мій янгол прокинувся.

— Господи, Іване Карповичу! — Вона побачила мій погляд, дуже зраділа, підхопилася, поцілувала мене, і я відчув на своїх щоках її теплі сльози. — Іване Карповичу! — Вона дивилася на мене і плакала. Я був такий слабкий, що розчулився і заплакав сам. Тоді вона злякалася. — Чому ви плачете? Води?

А я плакав, бо подумав, що у раю. Слово честі, ось так і подумав! Рай! Янголи! Не думав, що жінки можуть бути янголами, але, може, для вбитих і такий привілей є.

— Я зараз, Іване Карповичу! — Вона хотіла побігти кудись, але я покрутив головою, і мені одразу запаморочилося. Я заплющив очі і застогнав. — Добре, добре, тут я. — Вона узяла мою руку, і тут я остаточно впевнився, що у раю. Знову заплакав. Рай. Господи, слава Тобі! Хіба думав я, що міг заслужити рай? Той, хто серед гріха жив і в бруді копирсався!

Але ось же рай, янгол прекрасний, за руку мене тримає. Я лежав щасливий і плакав від того щастя. Аж поки не відчув, що хочу до вітру. Я на догматиці не дуже знався, але здавалося мені, що у раю без цього мусить обходитися. Без до вітру, без їжі та питва, а лише самою вдячністю до Господа мусила жити людина. Мабуть, помилка якась. Або не звик я ще до раю. Спробував не звертати уваги, але чим далі, тим було важче. — Зараз, зараз, Іване Карповичу. — Янгол мій задер ковдру, і я відчув її руки там, де янголу братися начебто не можна було. Хоча ж невідомо, які в тому раю порядки. — Давайте, Іване Карповичу, у качку, давайте.

І тут дотумкав я, що не рай це. Бо не можуть бути лікарняні качки в раю. Хоч там як, а ніяк не можуть. Розплющив очі. Знову довелося почекати, коли з плям картинка збереться.

— Та ви той, Іване Карповичу, розслабтеся, — прошепотіла вона і в лоб поцілувала. Розслабився я. Не рай так не рай, але ж янгол оно при мені. — Ось так, добре.

Потім прибрала качку, вкрила мене, ніжно так, під боки підіткнула ковдру. Вже роздивився я, що у вбранні вона сестри милосердя. Знову за руку мене узяла і дивиться. З такою ніжністю, наче мати на дитину. Що за диво таке?

— Мені лікаря треба сповістити, Іване Карповичу. Я швидко, можна? — спитала. І дочекалася, поки я моргнув на знак згоди.

Пішла. А я згадувати почав, що ж зі мною сталося. Згадувались чомусь лише тости в ресторації Тадея Йосиповича. Раптом прибігли лікарі. Ціла тічка. По них видно, що зраділи дуже. Невже я такий поганий був? Дуже вже метушилися лікарі. Я застогнав і заплющив очі. Хотів перечекати, поки підуть, а потім знову дивитися на янгола мого. Але коли розплющив, то був уже ранок, сонце світило. Янгол мій був на місці.

— Доброго ранку, Іване Карповичу, — усміхнулася мені. Я моргнув. Порухав язиком. Він був наче чужий. — Пити? — Кивнув.

Вона принесла мисочку з водою, почала губи мені змочувати, а вже з губ воду язиком я збирав. Ковтав потроху. Потім прийшли лікарі. Почали робити уколи, і знову я знепритомнів. Отямився від того, що за руку мене смикали. Очі розплющив і замість янгола мого помітив штабс-капітана Нікольського. В шинелі, сумного, з павутинням нових зморщок на обличчі.

— Іване Карповичу, прийшов із вами попрощатися. На жаль, нашу з полковником Роттенбургом місію у Львові закінчено. Наші вороги взяли гору. Після замаху на вас вирішено проводити тут тверду, до безглуздості жорстку лінію. Заарештовано і вислано всіх лідерів руської громади, які не займали виразно москвофільських позицій. У тому числі арештовано уніатського предстоятеля Андрея Шептицького. Нашу ж позицію визнали помилковою і шкідливою, через це полковника Роттенбурга відправляють у Туркестан, а мене аж на Камчатку. Вибачте, Іване Карповичу, що не змогли вас уберегти. Це була наша помилка, ми недооцінили небезпеку. Полковник просив передати вам побажання скорішого одужання, а також те, що для нас була велика честь працювати разом з вами. Здоров’я, Іване Карповичу. — Нікольський потиснув мою слабку руку і пішов, залишивши мене вкрай здивованим.

Я тільки почав згадувати, що ж відбулося, як явився мій білявий янгол, а при ньому я ні про що думати не міг, тільки наповнювався ніжним щастям.

Наступного дня лікарі сказали, що припиняють вводити мені знеболювальне.

— Спочатку буде погано, у вас все ж таки важкі поранення, але не можемо колоти далі, щоб не виникла залежність. Тримайтеся, Іване Карповичу.

По обіді справді стало погано, а до вечора я вже почав переконуватися, що потрапив до пекла. Наступного дня до мене прийшов Войцех. Не знаю, як він пробрався до військового шпиталю, але він був старий шпиг, умів переконувати людей. Мій янгол не хотіла його пускати, але я застогнав і поглядом наказав, щоб пустила, а сама вийшла. Вона зачинила двері, Войцех зацікавлено дивився на мене.

— Радий, що ви живі, Іване Карповичу, — сказав він.

Я відповів би, що останні дні