Тімоті Снайдер - Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним, Тімоті Снайдер

призупинив бойові операції під Варшавою, немає, але затримка на Віслі пасувала його політичним цілям. Із радянського погляду, повстання у Варшаві було бажаним, оскільки у ньому загинуть німці — а також поляки, готові ризикувати життям заради незалежності. Німці виконають необхідну роботу із знищення решток польської інтелігенції і солдатів Армії крайової (ці дві групи перетиналися). Щойно солдати Армії крайової взяли в руки зброю, Сталін назвав їх авантюристами й злочинцями. Згодом, коли Радянський Союз отримав контроль над Польщею, колишній спротив Гітлерові переслідувався як злочин, виходячи з логіки, за якою будь-яка збройна боротьба, що нею не керували комуністи, підважувала комунізм, а комунізм був єдиним легітимним режимом для Польщі.

Британці й американці не могли надати полякам у Варшаві практично жодної відчутної допомоги. Вінстон Черчиль, чия особиста впертість стала невід’ємним складником війни, не міг зробити нічого кращого, крім як закликати польських союзників Британії укладати з радянською владою компроміс. Улітку 1944 року Черчиль радив польському прем’єр-міністрові Станіславові Міколайчику поїхати до Москви і шукати домовленостей, що дозволили б відновити радянсько-польські дипломатичні відносини. Коли Міколайчик прибув до Москви у липні 1944 року, британський посол сказав йому відступати все: віддати СРСР східну половину країни і змиритися з радянською версією катинської бійні (яка покладала вину за неї на німців, а не на комуністів. Як Міколайчик знав, Рузвельт теж волів не ставити радянську версію подій у Катині під сумнів. Коли у Варшаві почалося повстання, Міколайчик був у Москві. Опинившись у цьому несподіваному становищі, він мусив просити у Сталіна допомоги, яку той відмовився надати. Тоді Черчиль усе ж попросив Сталіна підтримати поляків. 16 серпня Сталін відмахнувся і від нього, кажучи, що не збирається підтримувати «дурну авантюру»[635].

П’ятьма роками раніше Велика Британія вступила у війну через питання польської незалежності. Тепер вона не могла захистити цю незалежність перед своїм радянським союзником. Британська преса часто повторювала лінію Сталіна і змальовувала поляків авантюристами і свавільними людьми, а не британськими союзниками, що прагнуть повернути собі власну столицю. Свій протести висловили Джордж Орвел і Артур Кестлер. Орвел писав про «нечесність і боягузливість» британців, які відмовилися від обов’язку союзників підтримати повстання; Кестлер назвав бездіяльність Сталіна «одним із найбільш ганебних моментів війни»[636].

Американцям теж не пощастило. Якби американські літаки могли дозаправлятися пальним на радянській території, то могли б літати у Польщу з місіями з Італії, бомбити німецькі позиції і надавати полякам провізію. 16 серпня 1944 року, того ж дня, що Сталін дав різку відмову Черчилеві, американські дипломати додали до операції «Френтик» (кампанії бомбардування у східній та південно-східній Європі) кілька польських цілей. Сталін не надав своїм американським союзникам дозволу на дозаправлення для таких місій. Молодший представник американського дипломатичного корпусу Джодж Кенан бачив, куди веде ця логіка. Сталінова відмова була «пожбуреною із злісною радістю рукавичкою». Фактично Сталін дав американцям зрозуміти, що контролюватиме Польщу він, і що йому вигідніше, щоб польські бійці загинули, а повстання провалилося. Через місяць, коли повстання було вже майже придушене, Сталін виявив свою силу й розум і скаламутив протокол історії. У середині вересня, коли це не могло вже ніяк уплинути на результат подій у Варшаві, він нарешті дозволив американцям здійснити декілька бомбардувальних нальотів і сам вдався до декількох[637].

На той час Армія крайова контролювала такий крихітний шматок Варшави, що парашути з провізією потрапляли до німців. Польські війська відступили і зайняли жменьку осередків спротиву. Тоді, як свого часу єврейські бійці, вони спробували утекти через каналізацію. Німці, яких до цього підготував досвід 1943 року, витравили їх звідти вогнем і газом.

На початок жовтня 1944 року, Гімлер сказав Паулеві Ґайбелю, очільникові СС та поліції у місті, що Гітлера ніщо не тішитиме так, як знищена Варшава. Від неї не мало залишитися каменя на камені. Гімлерове бажання цілком співпадало з Гітлеровим. Війну як таку німці очевидно програли: британці визволили Антверпен, американці наближалися до Райну, а радянська армія невдовзі мала захопити Будапешт. Але Гімлер відчув нагоду досягти однієї з власних воєнних цілей — знищити слов’янські та єврейські міста, що лежали в осерді генерального плану «Ост».

Гімлер видав накази — вочевидь 9 та 12 жовтня — знищити цілу Варшаву, будинок за будинком, вулицю за вулицею. На цей час чималі райони міста лежали в руїнах: гетто, сусідній із ним район Воля, а також будівлі, що в них улучили німецькі бомби у вересні 1939 року, або ж у серпні 1944-го, коли німецькі літаки бомбили Варшаву з її ж аеропорту. Але більша частина міста ще стояла, а численні мешканці залишалися в ньому. Тепер німці евакуювали уцілілих до тимчасового табору в Прушкові. Звідси до концентраційних таборів згодом відіслали близько 60 тисяч осіб, а ще близько 90 тисяч — на примусову працю до Райху. Німецькі інженери, озброєні динамітом і вогнеметами, а також знайомі з досвідом руйнування гетто, спалили фірми, школи і домівки[638].

Гімлерове рішення знищити Варшаву слугувало певному баченню нацистського сходу, але ніяк не допомагало військовим цілям німців у Другій світовій війні. Ерих фон дем Бах-Целевський виказував прагнення завербувати Армію крайову як майбутню союзницю в останньому бою проти СРСР; у середині серпня він скасував Убивчі накази Гімлера без (як видається) необхідних на те повноважень, а відтак, наприкінці вересня, погодився вести переговори 3 командуванням Армії крайової як із переможеним суперником. За умовами капітуляції 2 жовтня 1944 року солдати й офіцери Армії крайової, серед яких були і чоловіки, й жінки, мали отримати права, що їх військовополоненим гарантує міжнародне законодавство. З цих же міркувань Бах противився тому завершенню повстання — тотальному знищенню міста, — яке запропонував Гімлер.

Бахові, мабуть, не вдалося б знайти у Варшаві багатьох союзників з тієї ж причини, що йому не вдалося їх знайти в Білорусі — дії солдатів Дирлевангера та інших німецьких антипартизанських з’єднань були жахливо кривавими. Реакція німців була такою нищівною, що польські вояки не мали іншого вибору, крім як чекати на визволення з боку радянських військ. Як сказав у своєму вірші один із солдатів Армії крайової: «Чекаємо тебе, чумо червона / від смерті чорної спаси ти нас». Вермахт, як і Бах, противився політиці Гімлера. Німецькі війська тримали Червону армію на річці Віслі й сподівалися використати Варшаву як фортецю, чи принаймні знайти прихисток у її будівлях. Усе це не мало значення. Баха перевели; думка армії нікого не