Тімоті Снайдер - Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним, Тімоті Снайдер

Камінський і його росіяни отримали від Гімлера особистий дозвіл грабувати майно і охоче скористалися із цього аспекту завдання. Вони увійшли до Охоти, південно-західного району Варшави, 9 серпня 1944 року. Протягом наступних десяти днів вони займалися переважно крадіжками, але також убили декілька тисяч польських цивільних. Як згадував один із офіцерів Камінського, «масові страти цивільних без слідства були звичною справою». Солдати відзначилися також систематичними зґвалтуваннями. Вони спалили шпиталь Інституту Марії Кюрі і всіх у ньому, але перед тим не забули зґвалтувати медсестер. Ось як описував кампанію в Охоті один із солдатів Камінського: «Вони ґвалтували черниць, грабували і крали все, до чого їм доходили руки». Німецькі командувачі скаржилися, що Камінського і його солдатів цікавить лише «грабунок, пиятика і ґвалтування жінок». Бах заарештував і стратив Камінського — не за вбивства чи сексуальне насильство — за звичку красти для себе, а не для скринь Райху[628].

Спеціальна команда СС Дирлевангера чинила ще гірше. Частина ця була мішаниною зі злочинців — іноземців та есесівців, що вийшли з каральних таборів. Сам Дирлевангер був утіленням недисциплінованості; Гімлер мусив двічі наказувати йому йти на Варшаву. Частина щойно вийшла з білоруських кампаній, де вкоротила життя десяткам тисяч цивільних у селах і містах. Тепер її солдати вбили ще більшу кількість цивільних у великому місті. Найсумнозвісніший загін Waffen-SS у Білорусі став найсумнозвіснішим загоном Waffen-SS у Польщі. Частина Дірлеванґера складала більшість у бойовій групі під командуванням Гайнца Райнефарта, очільника СС та поліції у Вартегау, найбільшому районі окупованої Польщі, що його анексувала Німеччина[629].

Райнефарт отримав від Гімлера надзвичайний наказ із трьох частин: усіх польських бійців треба було розстріляти; так само розстріляти слід було всіх поляків, що не билися, включно з жінками і Дітьми; саме' місто слід було зрівняти із землею. Поліційні загони і команда Дирлевангера докладно виконали ці накази 5 і 6 червня 1944 року, застреливши близько 40 тисяч цивільних лише за ці два Дні. Бойове завдання частини полягало в тому, щоб пройти через центрально-західний район Воля і змінити особовий склад німецького штабу в Саксонських садах. Барикади Армії крайової на вулиці Воля вони зняли, поставивши поляків наперед себе і змусивши їх виконати роботу. Жінок і дітей вони тим часом використовували в якості живих щитів, а деяких жінок зґвалтували. Просуваючись на захід, вони знищували всі до одної будівлі по черзі, послуговуючись бензином і ручними гранатами. Вулиця Воля пролягала на південь від колишньої території гетто і навіть заходила на його крайні південні землі, тож у руїнах тепер лежав і сусідній район[630].

Солдати з бригади Дирлеванґера спалили три лікарні, разом із їхніми пацієнтами. У одній лікарні поранені німці, яких лікували польські лікарі та медсестри, попросили не займати поляків. їх не послухали. Солдати команди Дирлеванґера вбили польських поранених. Як і зазвичай, медсестер вони того ж вечора привели до табору. Кожної ночі офіцери батогами били декількох жінок, після чого їх ґвалтували і вбивали. Але той вечір перевершив навіть звичні стандарти. Під супровід флейтової музики солдати побудували шибеницю, а тоді повісили на ній лікарів і голих медсестер[631].

Заки у Волі палали будинки, люди шукали притулку на заводах, які на той час стали зручними майданчиками вбивств для частин німецької поліції та СС. На одному заводі розстріляно 2 тисячі осіб; на іншому — ще 5 тисяч. Ванда Лур’є, одна з небагатьох уцілілих у масових розстрілах на заводі Урсуса, носила дитину. «Я зайшла останньою і трималася ззаду, весь час відставала в надії, що вони не будуть убивати вагітну жінку. Однак мене взяли з останньою групою. Я бачила купу тіл, що сягала близько метра заввишки». Вона втратила своїх дітей: «Перший залп поцілив мого старшого сина, другий — мене, а третій — моїх молодших дітей». Вона впала пораненою, але згодом змогла викопати собі дорогу з під купи тіл. З часом вона народила здорове немовля. Масові вбивства призупинилися 6 серпня, ймовірно, через брак куль, потребу в яких відчутно було деінде[632].

Бійня на Волі не мала нічого спільного з бойовими діями. Вбивши принаймні 30 тисяч осіб, німці втратили 600 солдатів, і вбили близько 20 солдатів Армії крайової. Співвідношення між цивільними і військовими загиблими перевищувало тисячу до одного, навіть якщо врахувати загиблих солдатів обох сторін. 13 серпня Бах скасував накази Гімлера, і організовані розстріли цивільного населення у великих кількостях припинилися. Однак ще багато поляків загинули від більш чи менш спонтанних заходів. Коли німці зайняли Старе місто, вони кулями і вогнеметами вбили 7 тисяч поранених пацієнтів польових шпиталів. Перед завершенням повстання у Старому місті загинуло близько 30 тисяч цивільних[633].

У районі Воля, де відбувалася більшість вбивств, тіла треба було знайти і прибрати. Німці зібрали групу польських примусових робітників і назвали їх кремаційною командою. Між 8 і 23 серпня 1944 року цим людям наказано вишукувати серед руїн району Воля тліючі трупи й палити їх на вогнищах. їх звідусіль оточували рештки гетто. Робітники рухалися вулицями Воля і Хлодна, тепер зі сходу на захід, відтворюючи у зворотному порядку маршрут німецької поліції і команди Дирлевангера. Перші п’ять вогнищ вони запалили на схід від гетто, наступні тринадцять — із західного боку. Польські робітники (серед яких був один єврей) палили тіла, поки їхні охоронці з СС грали в карти і сміялися[634].

Варшавське повстання не здолало німців, а для СРСР стало лише легким роздратуванням. Червону армію за межами Варшави зупинила надзвичайно вперта відсіч німців. Німці у Польщі стали до останнього бою — Вермахт на Віслі, а СС і поліція — у Варшаві. Попри надії деяких поляків, нацистський режим не впав після замаху на Гітлера. Замість цього німці сконсолідували східний фронт. У ході операції «Багратіон» було розбито групу армій «Центр», але не сам Вермахт. Унаслідок операції Василій Гросман опинився на тому місці, де вбивали варшавських євреїв, однак не в самій Варшаві. Тим часом Український фронт Червоної армії здійснював важливі операції деінде, на південному сході. У серпні 1944 року Сталін не відчував нагальної потреби взяти Варшаву.

У тому, щоб заохочувати повстання, а потім не підтримати його, був здоровий сталінський сенс. До останньої миті радянська пропаганда закликала до повстання у Варшаві, обіцяючи радянську підтримку. Повстання розпочалося, але підтримки не було. Хоча підстав вважати, що Сталін