Еміль Золя - Пастка

його не зіштовхнула, але якби він узяв і впав додолу, то, їй-богу, світ небагато втратив би. Днями, коли вони сварилися, вона кричала, що ніяк не дочекається, щоб його принесли на марах. Та вона була б просто щасливою, якби це колись сталося! Яка користь із такого п’яниці? Він лише доводить її до сліз, об’їдає, підбиває на гріх. Таким нікчемним чоловікам можна побажати тільки одного — якнайшвидше потрапити до могили, щоб станцювати над нею польку, позбувшись цього клопоту. І коли мати кричала: «Вбити тебе мало!», донька підхоплювала: «А бодай ти луснув!» Нана читала в газетах про нещасні випадки і з неприродним інтересом міркувала про них. Її батькові неабияк пощастило: його збив омнібус, а він навіть не протверезів. Коли вже він нарешті здохне, цей гаспид?

Знемагаючи від цього отруєного нуждою животіння, Жервеза страждала ще більше, коли бачила довкола себе нужденних, що постійно недоїдали. Ця частина будинку була кутком харпаків, де три чи чотири родини ніби змовилися не їсти кожного дня. І коли відчинялися їхні двері, стравою звідти пахло вкрай рідко. По всьому коридору панувала мертва тиша, а стіни гулко відлунювали, як порожні животи. Часом здіймалась веремія, чувся жіночий плач, скигління змученої голодом дітвори — у деяких сім’ях люди гризлися, тільки щоб заглушити відчуття голоду. Це була якась суцільна судома шлунка, від якої всім перехоплювало горло, а голод ширився крізь роззявлені роти. Груди западали, не мавши чим дихати, крім цього повітря, в якому навіть мошва не змогла б вижити через брак харчів. Але найбільш шкода Жервезі було старого Брю, що жив у норі під східцями. Він ховався в ній, як бабак, і скручувався клубком, щоб було не так холодно. По кілька днів він лежав там на купі соломи й не рухався. І навіть голод не виганяв його звідти, бо безглуздо було виходити й нагулювати апетит, якщо в гості все одно ніхто не запросить, щоб нагодувати. Коли його не бачили по три-чотири дні, сусіди прочиняли двері, щоб подивитися, чи він не помер. Але ні, життя ще жевріло в ньому, тільки ледве-ледве, хіба що в очах; він чекав смерті, а вона забула про нього! Жервеза, коли мала хліб, вділяла йому якісь крихти. Хоч вона стала злою й зненавиділа чоловіків через Купо, її співчутливість до тварин лишилася такою ж щирою; а дядько Брю, цей бідолашний старий, якого всі кинули напризволяще, бо він більше не міг утримати в руках інструмента, здавався їй таким собі геть охлялим псом, який уже віджив своє і якого навіть шкуродери не хочуть брати на шкуру чи жир. Важким каменем на її серці лежало усвідомлення того, що він лежав там, по другий бік коридору, забутий Богом і покинутий людьми, що живився виключно самим собою, худнучи і маліючи до розмірів дитини, зморщуючись і дубіючи, як помаранчі, що їх сушать на коминку.

Анітрохи не менше прачка страждала через сусідство з Базужем, трунарем. Їхні помешкання розділяла дуже тоненька дощана перегородка. Він навіть пальцем у носі не міг подлубатися, щоб вона не почула. Коли він повертався увечері додому, вона мимоволі дослуховувалась до всіх його рухів: ось він кинув на комод свого чорного шкіряного капелюха, і той глухо гупнув, як грудка землі по віку домовини; ось він повісив на вішалку чорне пальто, яке тихо зашурхотіло об стіну, як крила нічного птаха; а ось він роздягається і кидає посеред кімнати своє чорне лахміття, наповнюючи її траурним духом. Вона слухала його тупцяння, полохалася від його найдрібнішого руху, підскакувала, коли він натикався на меблі чи торохтів посудом. Цей клятий пияк став її нав’язливою думкою, німим страхом, що переплітався з допитливістю. Глумливий, завжди п’яний, з повним черевом і порожньою макітрою, він кашляв, плювався, горланив непристойні пісеньки, лихословив і бився об стіни, перш ніж надибати ліжко. Геть пополотніла, Жервеза сиділа й думала-гадала, що він там поробляє: вона уявляла всілякі жахливі речі, вбивала собі в голову, що він, напевно, приніс додому мертвяка й засовує його під ліжко. Хай Бог милує! Адже в газетах якось писали про одного працівника похоронного бюро, який зберігав удома труни з маленькими дітьми, щоб не завдавати собі клопоту й не їздити раз по раз на цвинтар. Хай там як, але коли Базуж повертався додому, з-за перегородки віяло смертю. Їй-богу, здавалося, ніби живеш біля самісінького Пер-Лашез, справжнього королівства мертвих. Цей звіряка лякав її своїм постійним сміхом до самого себе, так ніби його ремесло звеселяло йому душу. А коли він нарешті заспокоювався й гепався на ліжко, то починав так неймовірно хропіти, що прачці аж забивало подих. Цілими годинами вона нашорошувала вуха й уявляла, як у сусідній кімнаті гуркочуть похоронні дроги.

Та найгірше було те, що, незважаючи на всі свої страхи, щось нестримно вабило Жервезу до Базужа, спонукало її прикладати вухо до стіни, щоб краще чути. Базуж справляв на неї таке саме враження, що й вродливі чоловіки справляють на порядних жінок: їм дуже хочеться спізнати їх, але вони ніяк не можуть наважитися — на заваді стоїть виховання. Що ж! Якби її не стримував страх, вона б поступилася своєму бажанню відчути на дотик смерть. Часом вона ставала такою дивною — затамовувала подих, дослухалася до кожного Базужового руху, сподіваючись збагнути їхній потаємний зміст, — що Купо насмішкувато запитував, чи не закрутила вона часом шури-мури з трунарем. Жервеза сердилася, говорила, що хоче переїхати, — так її вернуло від цього сусідства. Та щойно старий повертався зі своїм цвинтарним духом, вона мимоволі знову поринала в роздуми, прибираючи збудженого й боязкого вигляду дружини, що мріє вчинити перелюб. Хіба ж не він уже двічі обіцяв вкласти її на якесь ліжечко й віднести кудись, де так солодко спиться, що одразу забуваєш про всі злигодні. Може, це таки справді велика втіха. Мало-помалу її охоплювала дедалі більша спокуса спізнати це відчуття. Хоча б протягом двох тижнів чи навіть місяця. О! Проспати місяць, особливо взимку, коли треба платити комірне, коли вона знемагала під тягарем життєвих труднощів! Але це було неможливо: якщо проспав бодай годину, то мусиш спати вже вічно; від цієї думки вона ціпеніла, її захоплення смертю відступало перед вічною і суворою вірністю, якої вимагала земля.

А проте одного січневого вечора Жервеза обома кулаками загрюкала в перегородку. Вона пережила жахливий тиждень: ображена всіма, з порожніми кишенями, на межі відчаю. Того вечора їй було недобре, її трясла пропасниця, а перед очима танцювали вогняні кола. Якоїсь миті