Наталія Миколаївна Яковенко - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

Наприклад, майбутній вождь повстанців Тадеуш Костюшко у 1789 р. писав, що розв'язання української проблеми неможливе без призвичаєння до польської мови, у тому числі – навіть завдяки впровадженню її у церковний обряд, бо тільки так з часом у них увійде польський дух. Мовна асиміляція українського простолюду сприймалася і як запорука його лояльності, оскільки, як підкреслював один з найвидатніших діячів доби реформ Гуго Коллонтай, бунти спалахували завжди тільки там, де низи не вміли говорити по-польському.

На хвилі тривожних часів другої половини XVIII ст. оформилася (вірогідно – серед сполонізованої шляхти руського кореня) польська версія українських народних переказів про козака-провидця Мусія Вернигору, мазепинця і віщуна, котрий нібито говорив людям, що нині в Україні – горе і війни, але Бог тримає її під особливою опікою, тож після певної кривавої битви надійдуть добрі часи. У польській версії Вернигора передбачає жахи Коліївщини і застерігає українців не проливати крові своїх польських братів, оскільки Польща – це і їхня батьківщина. Згодом пророцтва козацького віщуна пов'яжуться з іншими подіями, а сам він стане однією з популярних постатей польської літератури мало не до наших днів. Зокрема, у 1857 р. Міхал Чайковський у переддень Кримської війни, яка розбудила надії на відновлення Речі Посполитої, в одній зі своїх так званих "українок" писав:

Буде добро після лиха…

Помиримся із ляшками,

Поклонимся шапочками,

Їдна думка, їдна справа,

Столицею будь, Варшава.

У XIX ст. до легенди Вернигори звертався серед найвідоміших письменників Юліуш Словацький, у XX ст. – Станіслав Виспянський та багато інших. Характерно, що пророцтва могли переноситися на цілком новітні події, однак сам Вернигора і надалі служив містичним символом спільності польсько-українських інтересів.[37]

Антитеза "Коліївщина" чи "пророцтво Вернигори" видається всеохоплюючою метафорою для окреслення українського життя в Речі Посполитій XVIII ст., ніби вирізняючи дві головні течії українства. Одна з них, шляхетська, дійсно злилася з польською, перепускаючи через власне серце всі драматичні колізії падіння спільної батьківщини – Речі Посполитої. Натомість інша, простонародна, демонструвала неподоланну, затято-агресивну ворожість до цієї держави. Вказані протиріччя ми й спробуємо простежити в даному параграфі, спершу коротко відтворивши історико-політичне тло, на якому вони співдіяли.

Річ Посполита між анархією і спробами направи

Польська історіографія традиційно поділяє XVIII століття на дві половини – "саксонські часи" (пов'язані з перебуванням на троні представників саксонської династії Веттінів – Авґуста II, 1697–1733, і Авґуста III, 1734–1763) та період правління останнього короля Речі Посполитої Станіслава Авґуста Понятовського (1764–1795). "Саксонські часи" вважаються одним з найгнітючіших відрізків польської історії, що супроводився тривалою кризою в політиці, економіці та культурі. Щойно вийшовши з затяжних воєн попереднього XVII ст., наслідком яких було зруйноване господарство і великі демографічні втрати, Річ Посполита за ініціативою ставленика Петра І Авґуста Саксонського втягнулася в нову, ще більш кровопролитну війну – Північну (1700–1721). Її перипетії, зокрема – вже згадана тимчасова детронізація Авґуста (1704–1709) і зведення на престол Станіслава Лєщинського, перетворили країну на арену громадянського конфлікту між промосковською партією, яка підтримувала Саксонця, і прошведською, що складалася з прихильників Лєщинського та його протектора, шведського короля Карла XII. Поразка шведів під Полтавою повернула трон Авґусту II, а водночас зробила російського царя-переможця справжнім хазяїном Польщі. Це підштовхнуло до нової внутрішньої війни, що точилася протягом 1715–1716 рр. між шляхтою і саксонськими загонами. Врешті, у 1717 р. відбувся так званий Німий сейм, на якому посли, оточені відділами російської армії, підтвердили продиктовані Петром І умови миру, у тому числі – обмеження війська Речі Посполитої до 18–20 тис. для Корони Польської і до 6 тис. – для Великого князівства Литовського (насправді ж чисельність збройних сил держави надалі коливалася між 12–16 тис., тож їх співвідношення з арміями сусідніх держав виглядало як 1:11 стосовно Пруссії, 1:17 – Австрії, 1:28 – Росії).

Роззброєна в такий спосіб країна фактично потрапляла під негласний протекторат Санкт-Петербурґа. Ще більше поглибилася ця залежність після наступної внутрішньої війни – За польську спадщину (1733–1735), пов'язаної з боротьбою претендентів на престол після смерті Авґуста II. За підтримкою Росії, Пруссії та Австрії королем став син покійного володаря Авґуст III, котрий мешкав майже виключно в Саксонії, цікавлячись своїми східними володіннями хіба як джерелом прибутків для розбудови Дрезденського двору. Тим часом над територією Польщі у 40-60-х роках пронеслися бурі ще двох великих воєн, які зіштовхнули інтереси багатьох держав Центральної Європи – За австрійську спадщину 1742–1748 рр. та Семилітньої 1756–1763 рр. І хоча знесилена Польща участі в них уже брати не могла, її населення зазнавало величезних розорень та господарських втрат, бо частина військових дій провадилася власне тут. За образним висловом Оскара Халецького, що повторив популярну метафору XVIII ст., "давнє передмур'я християнства можна було порівняти тепер з придорожною корчмою, яка обслуговує переважно російські війська, що завдяки цьому змогли з'явитися на полях битв Центральної Європи".

Сумним наслідком "саксонських часів" стала і деморалізація та корумпованість урядово-політичних кіл, привчених до безпринципного маневрування між можновладними дворами потужних сусідів. Так, з 20-х років і майже до кінця століття головні важелі влади зосереджувались у руках просаксонського, а далі проросійського угрупування, яке отримало в сучасників коротку назву фамілії (його члени були пов'язані родинними вузлами з представниками могутнього клану князів Чарторизьких).[38] Їхні опоненти, залежно від розвитку політичної інтриги, шукали підтримки то від Франції, то від Австрії, то від тієї ж Росії чи Пруссії. Це додатково поглиблювало міжгрупові конфлікти, провокуючи внутрішню анархію і щодалі безцеремонніше втручання ззовні.

Сказане, втім, не означає, що політично-устроєва криза лишала суспільну думку байдужою. Пошуки способів направи розладнаного державного механізму датуються вже останніми роками правління Авґуста III, а між 1761–1764 рр. вийшла друком 4-томна фундаментальна праця ченця ордену піарів Станіслава Конарського "O skutecznym rad sposobie" ("Про результативний спосіб рад"). Відштовхуючись від ідей старопольського республіканізму, Конарський переконував у нагальній потребі кардинального впорядкування сеймового представництва, зокрема – відміні знаменитого liberum veto,[39] яким будь-хто з послів міг заблокувати рішення сеймів, унормуванні чисельності і представницьких функцій послів, усуненні від участі в голосуванні безземельної шляхти (чиїми голосами особливо зловживали розбіжні політичні угрупування) і т. ін. До перших реальних спроб реформування дійшло після утвердження в 1764 р. на троні (знову завдяки черговій інтервенції російських військ) 32-річного, освіченого й енергійного ставленика фамілії Станіслава Авґуста Понятовського. Досить швидко йому вдалося згромадити довкола себе "нових людей" і, долаючи опір консервативної частини сенату й сейму, розпочати підготовку реформ, спрямованих на впорядкування фінансової системи, відміну ліберум вето і врегулювання релігійного питання (в "саксонські часи" права некатоликів були