Наталія Миколаївна Яковенко - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

і Стефан Яворський. Згідно з бароковою теорією проповіді, промовець мусив вразити слухача, активізуючи його увагу (звідси схильність до риторичних ефектів, і парадоксів). Першовідкривачем такого типу красномовства в Україні був, без сумніву, Галятовський.

Зазирнувши у майбутнє, не можна оминути увагою, що барвиста пишномовність і буйний, побудований на паралелізмах синтаксис Граб'янки, Величка і барокових проповідників ще не раз відгукнуться в українській літературі – від російськомовного Миколи Гоголя до власне української прози XIX–XX століть.

* * *

Завершуючи цей огляд, варто зазначити, що в ньому не ставилася мета охопити в деталях усе духовне й мистецьке життя козацької доби. Опускаючи ті чи інші його аспекти, автор прагнув не згубити за деревами уявлення про ліс, тобто не втратити з поля зору головну суть культурного процесу. В часи Руїни і Мазепинства завершила своє формування власна модель нової культури України-Русі. Її прологом був "поворот обличчям на Захід" в гуртку вчених-острожан, а завершальними штрихами – творчість бароково-барвистого, наскрізь ідеологізованого Самійла Величка та бароково-екзальтованого у побожності Димитрія Ростовського. Завдяки кривавому вирові воєн перші паростки "українськості", яка претендувала лише на рівне право голосу в спільноті Речі Посполитої, перетворилися на усвідомлене право козацького народу пишатися своєю вітчизною і жертовно служити їй – шаблею, пером, мистецьким витвором… Так на карті Європи з'явилася ще одна національна культура. Вбираючи характерну для тих часів стильову домінанту європейського культурного простору, Україні судилося "високі" зразки власної культури зодягти в шати естетики бароко. Простонародний же ідеал, переймаючи химерне плетиво "високого" барокового орнаменталізму, водночас утвердив цілком самодостатній образ бравого, незалежного, волелюбного козака – символу національної вдачі.

Кажуть, що звички і смаки, закладені в дитинстві, людина зберігає на все життя. Власне тому, мабуть, у світосприйнятті українців залишили такий глибокий – аж донині – слід сформовані в часи козацьких воєн ідеї, символи, естетичні уподобання.

Розділ VІ

УКРАЇНА XVІІІ СТ. МІЖ РІЧЧЮ

ПОСПОЛИТОЮ І РОСІЙСЬКОЮ ІМПЕРІЄЮ

§ 1."Коліївщина" чи "пророцтво

Вернигори"? – дилема українсько-польських взаємин у Речі Посполитій

Війни останньої третини XVII – початку XVIII ст., ареною яких була Правобережна Україна, остаточно підсумувалися Андріанопольським і Карловицьким трактатами 1713 та 1714 рр. Туреччина лишалася при своїх давніх сферах впливу, які співпадали з північними кордонами Кримського ханату і Буджацької та Єдисанської Орд у пониззях від Дунаю до Дніпра. Росія закріпилася на українських землях Лівобережжя, північною околицею яких був Стародубський полк (нині на території Брянської обл. Російської Федерації), а на правому березі Дніпра їй дістався Київ з прилеглою округою протяжністю близько 40 км, по периметру оточеною прикордонними форпостами-митницями у Трипіллі, Василькові, Макарові та ін; з 1734 р. під російську протекцію потрапили і володіння Запорозької Січі, що тяглися від Дніпра до Південного Бугу (докладніше про запорозькі території див. у наступному параграфі цього розділу). За Річчю Посполитою (а точніше – за Польщею, оскільки українські землі належали до юрисдикції Корони Польської), окрім Галичини, Західного Поділля й Волині, затвердилася більша частина Київщини (її адміністративний центр був перенесений до Житомира), а також Східне Поділля, тобто усе старе Брацлавське воєводство.

Втрата Києва – магічного кристалу, в якому фокусувалася пам'ять про історичну спільність західних і східних українських теренів, а також відплив найенергійнішого елементу на козацьку територію, де від часів Хмельниччини зосереджувалися головні вияви соціальної активності, обумовили специфіку життя української спільноти в "польській" Україні. Її найпомітнішою ознакою слід визнати відсутність впродовж усього XVIII ст. усвідомлених проявів національної самоідентифікації. Шляхта, яка ще недавно виступала козацьким спільником у змаганнях за руську спадщину, опинившись перед вибором між Росією і Польщею, перейшла на звичний для себе польський бік, спольщуючись тим швидше, чим агресивнішими були дії Російської імперії. Паралельно помалу звужувалась до релігійної диференціації між католиком (поляком) та людиною "грецької віри" (русином) політична свідомість городян, вже не підсичувана вітрами з козацької України. Тож принципових втрат українство не зазнало лише на етнографічному рівні – серед "німої", зате найчисленнішої селянської верстви, котра, як і в попередні століття, зберігала традиційну інерцію вірувань, мови, побуту, одягу. Консервації цих базових етнонаціональних елементів сприяло й сільське духівництво. З православного на зламі XVII–XVIII ст. воно стало уніатським (про що буде ширше сказано далі), однак підпорядкування духовних ієрархів Римові не додало рядовому кліру ні освіти, ні ширших розумових і політичних горизонтів. Власне ця (хоч і малосимпатична) деталь відіграла конструктивну роль у збереженні цілісності українства, бо освіченість тягла за собою автоматичне переміщення людини в польський культурний світ.

З іншого боку, етнічний традиціоналізм простолюду за ситуації мовного і релігійного відчуження від власної репрезентативної верстви (бо ж пани стали говорити чужою – польською мовою і ходити до чужого – католицького храму) підштовхував до витворення колективного стереотипу ворожості стосовно устроєвого ладу панів-поляків, підсиленого соціальною антипатією. І хоча політичні верхи Речі Посполитої врешті досягли того, чого прагнули – знищити багатоголову козацьку гідру, що є коренем і початком усього зла, проте ліквідація козаччини, поглибивши прірву між простолюдом і привілейованими станами, стала ніби ампутацією хворого органа, коли самі причини хвороби не усунуті. Остання й далі роз'їдала зсередини Україну-Русь, проявляючись, зокрема, у хронічному для XVIII ст. соціальному бандитизмові – гайдамаччині та опришківстві. Привид ворожого хлопства, що завмерло в чеканні нової Хмельниччини, проступає в політичній думці Речі Посполитої впродовж усього XVIII ст. Як писав заснований у Варшаві 1765 р. журнал "Монітор", від українських селян завжди тхне духом зухвалим, бунтівничим, і якби їх не тримали в страху постійно розміщені там військо й надвірні гарнізони панської міліції, вони негайно збунтувались би.

В останній третині XVIII ст. виникає навіть ідея примусової акультурації українського простолюду, що спиралася на уніфікаційні тенденції просвітницької думки (аналогічні гасла висувалися й стосовно євреїв). На зміну старому погляду на Річ Посполиту як спільноту політично лояльних мешканців Польщі, Русі, Литви чи Пруссії, байдуже – якою мовою вони розмовляють чи яку віру сповідують, приходить уявлення про народ як цілість з єдиною мовою і однаковими звичаями. Лише така держава, згідно з поглядами діячів Просвітництва, матиме гарантовану безпеку, торуватиме шлях поступові освіти, правопорядку, усуватиме архаїчні пережитки тощо. Варто нагадати, що власне в останній третині XVIII ст. німецька мова була оголошена обов'язковою в поліетнічній Австрії, а у Франції, охопленій полум'ям революції, збереження регіональних мовних відмінностей трактувалося як ознака контрреволюції, бо, як говорив у 1794 р. депутат Конвенту Бертран Барер де Вйозак (Barére de Vieuzac), мова вільного народу мусить бути одна й та сама для всіх. На схожі ідеї натрапляємо і в політичній думці Речі Посполитої.