Корнель Пилипович - Сучасна польська повість

Закопане. Ще бувши п’ятнадцятирічним, коли вчився в дев’ятому класі, Анджей уже пив горілку, ходив на гулянки й нормально, як він сам казав, жив з дівчатами.

Я почала писати цей щоденник — а втім, чи буде це щоденник, чи, може, просто нотатки про моє життя? — отож я почала писати 17 червня 1954 року, через три дні після закінчення школи, або «екзаменів на зрілість», як кажуть мої тато й мама, коли хочуть підкреслити, що життя, тобто все найважливіше, починається з цього моменту. І ось я сиджу в нашій із Стенею кімнаті (Стеня зараз у школі), сиджу за столиком біля вікна. Світить сонце, вікно розчинене. Вдома нікого немає, мама вернеться з міста після дванадцятої, тато — о пів на четверту.

На підвіконні стоїть вазочка з черешнями. Весна цього року була холодна, це перші черешні, ще кислі й водянисті, і дуже дорогі, мама купила їх на честь мого атестата. Коли-не-коли вулицею проїжджає автомобіль, у гарячому повітрі здалеку чути гуркіт і гамір міста. Зараз пів на дванадцяту. Мені дев’ятнадцять років сповниться в липні. Школу я закінчила з запізненням на один рік, але другорічницею не була, а просто через війну почала вчитись пізніше. Тепер саме час описати себе, тобто який у мене вигляд і яка вдача. Здавалося б, це легко, але ось я написала: «Я блондинка, точніше, темна блондинка, майже шатенка…» — і кінець, на цьому застрягла, більш нічого не спадає на думку, ніби я взагалі неспроможна змалювати себе. Тобто це я, може, й зуміла б, але знаю, що все одно вийде неправда. Тому я беру дзеркало в овальній рамці, ставлю його на підвіконня й дивлюсь: так, справді, я шатенка, але коли приглянутися зблизька, то видно, що волосся в мене неоднакове, при корені темніше, а на кінцях значно ясніше, деякі волосинки вилискують золотом, — це, мабуть, від сонця, бо я з квітня довго бувала надворі з непокритою головою, сиділа з підручниками на балконі або в парку. Я ношу так званий «кінський хвіст», перев’язаний зеленою оксамиткою. Пам’ятаю, коли я була менша, то любила крутити головою і дивитись, як метляється моє волосся, це мене якось по-дурному тішило. Здається, я навіть зробила з цього забаву.

Що ж іще сказати про волосся? Воно в мене досить густе, хоч був час, коли коси дуже лізли, я знімала їх з гребінця цілими жменями, думала вже, що стану лиса, і страшенно журилась. Лінія волосся над лобом досить гарна, з виразним гострим зубчиком посередині. Лоб. Скоріш низький, хоч і не дуже, схожий на лоб моєї мами, але в мами якась алергія: тільки-но вона з’їсть щось не те, одразу все обличчя, а надто лоб, вкривається червоними плямами. А в мене шкіра чиста й здорова, тільки загоряти треба обережно, щоб не виступило ластовиння.

Брови в мене явно негарні, краще сказати — були негарні, бо вже рік, як я їх вискубую, і тепер, по-моєму, вони зовсім непогані, в усякому разі, до мого обличчя пасують. Очі в мене блакитні. Часом зеленкуваті, це залежить від освітлення. Білки яскраво-білі, з прозорою сіточкою тоненьких блакитних жилок. Словом, звичайнісінькі собі очі, і не було б у них нічого особливого, коли б не повіки, що їх я успадкувала, як каже мама, від своєї бабусі-шляхтянки. Зрештою, я сама досить рано помітила цю особливість своєї вроди і навчилась її використовувати.

А саме, я завважила, що кожний, навіть найменший рух повік змінює вираз моїх очей і всього обличчя і що рухи ці можуть бути надзвичайно, безмежно різноманітні.

Пам’ятаю, коли мені було п’ятнадцять років і я вчилась у восьмому класі, я розважалася тим, що «зваблювала» в такий спосіб не тільки своїх однокласників, — вони мене менше цікавили, а й дорослих елегантних чоловіків, яких зустрічала по дорозі із школи. Декотрі солодко усміхалися, зупинялись, а часом повертали назад і йшли за мною; якось один із них ішов слідом за мною аж до самого дому (я й досі часом зустрічаю його, тепер з нього вже порохня сиплеться, як іде, хилитається і трясеться увесь, неначе в нього руки й ноги на шарнірах). Коли подумаю, що я мало не зважилась тоді на якусь романтичну, але вельми сумнівну пригоду з ним, — мені аж млосно робиться. А втім, може, це було б і не гірше, ніж те, чого я дізнала через два роки? Важко сказати. Моя бабуся, на жаль, не залишила мені у спадок виточеного, породистого носа, з тієї простої причини, що ніс у неї був товстий, масивний; його успадкував — і це дуже пасує до обраного ним фаху — мамин брат, дядько Павел, який живе тепер у Гданському воєводстві, викладав в ліцеї природознавство і розводить бджоли. В мене ніс мамин, короткий, звичайний, але він принаймні обличчя не псує. Колись, як мені було років тринадцять чи чотирнадцять, він завдавав мені чимало прикрощів, бо легко червонів, а влітку вкривався ластовинням. Дивлячись у дзеркало, я впевнююсь, що моя верхня губа, на жаль, лишилася така сама, як була, — непропорційно довга, але це помітно не завжди і залежить від того, з якого боку глянути на моє лице.

Найкраще в мене — уста, і це не тільки моя думка. Я чула це значно раніше, ніж змогла оцінити сама. «Погляньте, які в неї гарненькі губки! Крисю, скажи: «Мамуся»!

Скажи: «Киця»! О, з неї буде добра штучка!» Трохи згодом, коли в нашій сім’ї з’явилася Стеня, підросла й почала говорити, виявилося, що в неї губки ще кращі, ніж у мене, але то вже інша тема. Стеня молодша за мене на дев’ять років. Отож мої уста: як же ж мені важко їх описати, хоч я зараз дивлюсь на них, розтуляю, вимовляю слова «кохана» або «коханий» і зблизька розглядаю себе в дзеркало. Смішно, звичайно, так викривлятись, — але хіба тільки я це роблю? Моя сестра, ще зовсім дитина, теж починає вже вправлятися в цьому; одного разу я підгледіла, як вона стояла перед дзеркалом і говорила сама до себе: «І взагалі мені байдужісінько…» Декотрі з моїх подруг досі поводяться так, наче ввесь час грають якусь роль. Отже, мої уста: величенькі, але не надто великі.

Повні, гарно окреслені, кутики закінчуються тонкою гострою лінією, що спершу опускається, а потім загинається вгору. Я вже давно помітила, яку велику роль відіграють ці кутики у виявленні моїх почуттів; вони підкреслюють те, що промовляють очі й повіки, але можуть сказати і щось зовсім інше,