Корнель Пилипович - Сучасна польська повість

перестала ходити на товчок, бо одного разу німці зробили облаву, зчинилася страшна метушня, одну дитину затоптали на смерть, а мене разом з якоюсь чужою жінкою вже упхнули були в машину, але моя мама — вона чудово говорить по-німецькому — так закричала на одного німця, що він, мабуть, зовсім отетерів і випустив мене. Відтоді я вже не бувала на товчку, батько також заборонив посилати мене в гетто — я пробиралася крізь діру в мурі до одної єврейки, маминої знайомої, і приносила від неї сховані під сукенкою куски шовку; потім з нього шили ліфчики та всякі інші речі. В гетто я ходила лише разів зо два чи зо три, але досі пам’ятаю, як я боялася — це було щось жахливе.

Тепер пані Марися Ціхоцька держить маленьку, непоказну крамничку по вулиці Замковій, сорок один, вхід з двору. Вітрини в крамничці немає, а тільки невеличке віконце в стіні, яке видно лише з підворіття, та зате це віконце оформлене з великим смаком і освітлене вдень і вночі. На гарно задрапованому оксамиті, синьому, червоному, бордовому або чорному, пришпилений чудово оздоблений, найновішого фасону бюстгальтер, що кольором гармоніює з оксамитом. На скляній поличці стоїть флакончик витончених французьких парфумів, «Шанель» або «Ланвен», та лежить ніби ненароком кинута низка перлів.

І більш нічого, ніякої вивіски, тільки вгорі мало помітні чорно-золоті літери: «Марія Ціхоцька». Пані Марія Ціхоцька, котру далі я називатиму тьотя Марися, як казала на неї, коли була маленька, тепер займається виключно пошиттям бюстгальтерів. Звичайно, її теперішні вироби не мають нічого спільного з тими рожевими та блакитними у квіточки або горошки бумазейними ліфчиками, що їх ми продавали на товчку. Тьотя Марися спеціалізувалася, шиє тільки на замовлення, підходить, як каже мій тато, до кожного випадку індивідуально, — завдяки цьому вона стала справжньою художницею і в своїй галузі не має конкурентів. Вона вважає, що може не турбуватися за свою старість і за майбутнє своєї професії, бо поки на світі існуватимуть жінки, їм будуть потрібні бюстгальтери. Ще вона часто повторює, що жінка, яку природа обдарувала гарними персами, повинна подбати про відповідну оправу, або, коли хочете, упаковку, бо ж коштовностей не продають в обгортковому папері. Якщо ж жінка, на своє нещастя, має негарний бюст, вона тим паче мусить його прикрашати.

Тьоті Марисі вже за п’ятдесят, правду кажучи, я не знаю, скільки саме, здається, вони з моєю мамою ровесниці, та коли б ви бачили, яка вона життєрадісна, випещена, причепурена, а як одягнена! З якою невимушеністю, я б навіть сказала — грацією вона тримається, розмовляє, сміється в кав’ярні «Європа», де її можна зустріти щодня між чверть на першу і другою годиною, оточену ще не вельми підтоптаними залицяльниками так званого зрілого віку, як вона усміхається до них, показуючи свої чудові зуби, мружить очі і при тому держить поклонників на певній відстані, не дозволяючи ніяких фамільярностей.

Як гарно вона виглядає в своїй скромній чорній сукні, коли нахиляється над низеньким столиком, наливає каву та лікер і подає дамам, яких запрошує до себе в неділю на п’яту годину вечора.

В салоні тьоті Марисі — я називаю цю кімнату салоном, бо саме таку роль вона відіграє, насправді ж то просто їдальня, — збираються дами з різних кіл. Тьотя Марися вважає, що діяльність, якою вона займається, має характер аполітичний і надкласовий. Тому в неї буває і так званий приватний сектор, і дружини адвокатів, викладачів університету й навіть партійних діячів. Гості сидять у капелюшках на канапці та в кріселках якогось там стилю, що з часів окупації вже двічі ремонтувалися та оббивались новою смугастою матерією, під великою, довгастою картиною Фалата. Серед них, звичайно, моя мама і тьотя Міля, — всі попивають каву й розмовляють.

Про що розмовляють? Про політику дуже рідко, здебільшого судять чоловіків та переказують плітки. Колись мені не дозволялось бувати на цих зібраннях, і якщо мама брала мене з собою, я мусила гратися в сусідній кімнаті сама або з двоюрідним братом Анджеєм, сином тьоті Мілі.

Нам давали гортати альбоми з листівками — то були всякі старі фотографії, видики й репродукції з «Хрестоносців», «Камо грядеші», «Балладини» та картин Гротгера. Я вже знала їх усі напам’ять і тому читала написи на звороті: вітання, поклони, часом і якісь незрозумілі вирази, а Анджей відліплював марки. Але здебільшого я підслухувала розмови, що точилися в салоні. Отож найчастіше там судили чоловіків, серед них і мого тата, — тепер мені здається, що про них говорили в такому дусі, як гудять начальників: вони, мовляв, дурні, розпусні й користолюбні. Але найцікавіше починалося, коли наші мами там, у салоні, притишували голоси. Я чекала цієї хвилини.

Тоді я лягала на підлогу, припадала вухом до дверей і з розпашілими щоками, відчуваючи, як нестерпно пече шкіра на лиці, слухала слова, що в струмені холодного повітря просочувалися з салону крізь щілини в дверях разом із дзвяканням ложечок та порцеляни. Анджей цими розмовами не цікавився; він, як я вже казала, відліплював марки з листівок та тягав з комода тьоті Марисі різні дрібнички, що їх потім знаходили в нього в кишенях.

Слухала тільки я. Наші мами розповідали одна одній про венеричні хвороби, позаматкову вагітність, аборти й викидні, про рак піхви, грудей та яєчників. А тьотя Міля, така добра, справедлива, працьовита, скромна й побожна, часто розказувала про розваги у віллі командира полку; це звалося «change des dames»[48]: за наказом командира офіцери переходили з одного ліжка в друге, до чужих дружин.

Тьотя Міля по війні теж непогано влаштувалась. Зразу після визволення вона відкрила комісійний магазин, який держала потім кілька років. Справи в неї йшли добре, хоч спочатку з товаром було дуже скрутно, вона продавала різні лахи з ЮНРРА[49], одежу з посилок та речі, що лишились від німців. Коли магазин було націоналізовано, тьотя Міля нітрохи не засмутилась і почала працювати в державному комісійному магазині, тільки не в цьому, а на іншій вулиці, і моя мама іноді спересердя каже, що в тьоті Мілі стільки грошей, що вона вже й сама не знає їм ліку. Правда це чи ні — не знаю, але Анджей має моторолер і часто їздить за кордон. Вже двічі був у Чехословаччині, був в Угорщині, в НДР, Болгарії, тепер збирається до Югославії. І щоразу я бачу в нього якісь нові речі: шкіряний піджак, італійські черевики, замшеву кепку. А кожушок він собі замовив у Сцісловича, спеціально їздив до нього в