Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

коли Ґебріел повернувся, вирубив його. Спочатку я подумала, що він убив Ґебріела, але тоді побачила, що той дихає. Тео підняв його і прив’язав до стільця. Він посунув стільці так, що ми з Ґебріелом сиділи спина до спини і я не могла бачити обличчя свого чоловіка.

— Будь ласка, — сказала я, — будь ласка, не зашкодь йому. Благаю, я зроблю все, що завгодно, все, чого ти хочеш.

Тео засміявся. Як я ненавиджу його сміх — холодний, порожній. Безжалісний.

— Зашкодити йому? — Він похитав головою. — Я збираюся вбити його.

Він казав це серйозно. Я відчула сильний страх і розридалась. Я схлипувала і благала:

— Я зроблю все, що ти хочеш, що завгодно, будь ласка, будь ласка, не вбивай його, він заслуговує на життя. Він найдобріша і найкраща людина, і я кохаю його, я так його кохаю…

— Розкажи мені, Алісіє. Розкажи про свою любов до нього. Скажи, ти думаєш, він тебе кохає?

— Він кохає мене, — відповіла я.

Я почула, як цокає годинник. Здавалося, минула вічність, перш ніж він відповів.

— Побачимо, — сказав Тео. Його чорні очі на мить глянули на мене, і я відчула, як мене поглинає темрява. Це була істота, навіть не людина. Суще зло.

Він обійшов стілець і став навпроти Ґебріела. Я щосили повернула голову вбік, але не могла їх побачити. Потім я почула жахливий глухий удар і здригнулася — він бив ­Ґебріела по обличчю. Він бив його знов і знов, доки Ґебріел не почав хапати ротом повітря і не отямився.

— Привіт, Ґебріеле, — сказав він.

— Хто ти в біса такий?

— Я — одружений чоловік, — відповів Тео. — Тому я знаю, як це — кохати когось. І знаю, як це — розчаровуватися.

— Про що ти, блядь, говориш?

— Лише боягузи зраджують людей, які їх люблять. Ти боягуз, Ґебріеле?

— Пішов ти.

— Я збирався вбити тебе. Але Алісія благає подарувати тобі життя. Тому я дам тобі шанс. Помреш або ти, або Алісія. Вирішуй.

Він говорив холодно, спокійно і впевнено. Жодних емоцій. Ґебріел спочатку не відповів. Він дихав так, ніби його вдарили.

— Ні…

— Так. Або Алісія помре, або ти. Вибір за тобою, Ґебріе­ле. Подивимось, як сильно ти її кохаєш. Чи помреш ти за неї? У тебе є десять секунд, щоб вирішити… Десять… дев’ять…

— Не вір йому, — сказала я. — Він уб’є нас обох… Я кохаю тебе…

— Вісім… сім…

— Я знаю, що ти кохаєш мене, Ґебріеле…

— Шість… п’ять…

— Ти кохаєш мене…

— Чотири, три…

— Ґебріеле, скажи, що ти кохаєш мене…

— Два…

І тоді Ґебріел заговорив. Спочатку я не впізнала його голо­су. Такий тоненький, такий віддалений, мов голос маленького хлопчика. Дитини, в чиїх руках влада над життям і смертю.

— Я не хочу помирати, — сказав він.

Запала тиша. Усе зупинилось. Усередині всі клітинки мого тіла були спустошені, вони зів’яли та, наче мертві пелюст­ки, опадали з квітки. Жасмин падав на землю. Де я могла чути запах жасмину? Так, так, солодкий жасмин… можливо, на підвіконні?

Тео відійшов від Ґебріела і звернувся до мене. Мені важко було зосередитися на його словах.

— Бачиш, Алісіє? Я знав, що Ґебріел — боягуз: трахає мою дружину в мене за спиною. Він зруйнував те єдине щастя, яке в мене було… — Тео нахилився вперед до мого облич­чя. — Вибач за це. Але тепер, коли ти знаєш правду… краще тобі померти.

Він звів рушницю і націлив її на мене, просто в голову. Я заплющила очі. Я чула, як Ґебріел кричав: «НЕ СТРІЛЯЙ НЕ СТРІЛЯЙ НЕ СТРІЛЯЙ…»

Клац. І постріл — такий гучний, що заглушив усі інші звуки. Кілька секунд панувала тиша. Я думала, що померла.

Але мені не пощастило.

Я розплющила очі. Тео досі стояв переді мною, рушниця спрямована в стелю. Він посміхнувся і приклав палець до рота, наказуючи, щоб я мовчала.

— Алісіє?! — закричав Ґебріел. — Алісіє?!

Я чула, як Ґебріел звивається на стільці, намагаючись розвернутися й подивитися, що сталось.