Ерін Моргенштерн - Беззоряне море, Ерін Моргенштерн

всьому якусь форму. Де воно було й куди дісталося. Нові історії обгортають собою старі. Древні історії, вогні, що шепочуться з нічними метеликами. Ця історія вже протерлася від старості в тих місцях, які розповідали й переповідали. Утворилися такі отвори, у які можна впасти. Я намагався записати її, але не впорався.

Саймон показує на статуї, на стрічки й мотузки, аркуші та ключі.

— Це… — починає Закарі.

— Це історія, — закінчує його думку Саймон. — Якщо залишатиметеся тут досить довго, то почуєте, як вона дзижчить. Я записую стільки, скільки осягаю. Це стишує звук.

Закарі придивляється уважніше. Серед стрічок, коліщаток та ключів є ще щось таке, що совається, мерехтить і міниться у відблисках вогню.

Меч і корона, оточені роєм паперових бджіл.

Корабель без моря. Бібліотека. Місто. Ущелина, заповнена кістками та мріями. Постать у шубі на пляжі. Щось у формі хмаринки чи маленької блакитної машини. Вишня зі цвітом з книжкових сторінок.

Ключі та стрічки рухаються, образи між ними стають чіткішими, аж надто чіткими, такими, що навряд чи можуть бути сплетені з паперу й нитки.

Лози проростають крізь вікна й обкручують рудого котика, що спить у кабінеті Хранителя. Двоє жінок сидять за столиком для пікніків під зірками, п’ють і теревенять. А позаду них перед намальованими дверима, яким ніколи не судилося відчинитися, стоїть хлопчик.

Закарі дивиться під іншим кутом, і якоїсь миті вся ефемерна структура здається йому велетенською совою, що проковтнула кімнату, а потім знову розпадається на уривки історій у мерехтінні сторінок. Це видиво одночасно й додає, і відбирає. Постаті, що спліталися, тепер розділені. Десь іде сніг. На перехресті стоїть готель, до якого хтось прямує.

Місяць має двері.

— Історія змінюється. — Голос Саймона несподівано лунає поруч із ним. Закарі занадто заглибився у вивчення мінливих картинок, проте коли він знову переводить на них погляд, то бачить лише клубок з паперу, металу й тканини. — Вона рухається занадто швидко. Події накладаються одна на одну.

— Я думав, що часу не було… — починає Закарі, та знову змовкає, не певний, чим саме не є, не був чи не буде час. — Гадав, що час тут плине інакше.

— Ми просуваємося з різною швидкістю, але всі рухаємося в майбутнє, — пояснює йому Саймон. — Вона затримувала його, як подих, але потім пішла. Я не думав, що таке станеться.

— Хто? — не розуміє Закарі, але чоловік мовчить, смикаючи одною рукою мотузку за мотузкою.

— Яйце тріскається, — каже він. — Тріснуло. Трісне.

Десь над ними падає кілька ключів, бомкаючи один об один, як дзвони.

— Незабаром дракон прийде, щоб зжерти світ. — Саймон знову обертається до Закарі. — Вам не слід тут бути. Історія ішла за вами сюди. Вони хочуть, щоб ви були тут.

— Хто? — знову перепитує Закарі, і цього разу здається, що чоловік почув його запитання. Він нахиляється ближче й шепоче, наче боїться, що хтось підслухає.

— Це боги, які втратили міфи й пишуть собі нові. А тепер ви чуєте дзижчання?

Після цих слів у повітрі щось змінюється. До кімнати влітає вихрястий вітерець, ворушить книжкові сторінки, бавиться стрічками й задмухує численні свічки. Щойно в приміщенні темнішає, Саймон одразу квапиться знову запалити їх.

Закарі здійснює кілька кроків, щоб звільнити чоловікові шлях, і натикається спиною на статую воїна в шоломі, який сидить верхи на грифоні, що застиг у стрибку на невидимого ворога, — меч напоготові, крила розправлені.

А на мечі статуї улаштувалася маленька сова, яка згори вниз дивиться на нього.

Закарі відсахується від неї і тягнеться до свого меча, але той залишився лежати на підлозі віддалік. Сова й далі дивиться на нього. Вона дуже маленька. Сам пух та очі. Але птах щось стискає в кігтях.

— Навіщо боятися того, хто покаже вам дорогу? — спокійно запитує Саймон, не обертаючись, щоб поглянути на нього, і далі запалює свічки. У приміщенні світлішає. — Сови завжди рухають історію вперед. Це їхнє покликання. А ця чекала на когось. Мені слід було здогадатися.

Заклопотаний своєю справою, він далі щось бурмоче собі під ніс.

Маленька сова кидає хлопцеві під ноги те, що тримала в кігтях.

На камені біля його черевика лежить складена паперова зірочка.

Птах злітає вгору й сідає на бильця балкона, не відводячи погляду від Закарі. Той стоїть не рухаючись, і тоді сова нетерпляче пугикає.

Хлопець нахиляється за паперовою зірочкою. На ній надрукований якийсь текст. Вигляд він має знайомий. Закарі думає, як довго ганяли зірочку коридорами коти, перш ніж вона впала аж сюди, на те місце, де її знайшла сова. Перш ніж вона проклала собі шлях сюди й саме зараз.

Закарі розгортає зірочку й читає.