Ерін Моргенштерн - Беззоряне море, Ерін Моргенштерн

не певен, чи був він у нього взагалі. Хлопець намагається пригадати все, і зі спогадів зринають статуї і скульптури, темрява й гігантський кролик.

Він зводить очі на об’ємні портрети, які роками дивилися на церемонії та вірян, а потім споглядали порожнечу, після якої їхні погляди спочивали на медовому морі. А коли припливи відступили й повернулося світло, перед їхніми очима з’явився спершу один чоловік, а потім і другий.

— Вони брехали вам, — запевняє хлопця Саймон, киваючи на двері. — Пощастило, що я вас почув.

— Дякую, — озивається Закарі.

— Пройдіть через це, — радить чоловік. — Нехай усе це пройде крізь вас, а потім усе відпустіть.

Саймон відвертається, даючи змогу Закарі опанувати себе. Він ще тремтить, але вже став заспокоюватися, намагаючись всотати те, що бачить перед собою, навколо себе й над собою.

Його оточують десятки велетенських скульптур. У деяких з них звірячі голови, а інші взагалі безголові. Вони завмерли в таких органічних позах, що Закарі не здивувався б, якби вони раптом заворушилися. А може, вони таки рухаються, але просто дуже-дуже повільно. Між витягнутими кінцівками, коронами й рогами простяглися мотузки та стрічки, що прив’язують скульптури до балконів і дверей; вони прикрашені книжковими сторінками, ключами, пір’ям та кістками. У центрі атріуму висить довга вервечка латунних місяців у різних фазах. Деякі мотузки прив’язані до коліщаток і блоків.

Дві скульптури — по одній з кожного боку — такі великі, що балкони збудували навколо них. Вони дивляться одна на одну, і погляд їхній ковзає над усіма кам’яними, паперовими та людськими драмами, що розгортаються внизу.

Та, що ближче до нього, створена з такою точністю та схожістю, що Закарі впізнає Хранителя, хай навіть частину його обличчя майже не видно за мерехтінням книжкових сторінок та вигином півмісяця. Руки його простерті в знайомому жесті вперед. Піднявши їх, він ніби сподівається, що на розгорнуті долоні йому покладуть дуже велику книжку, та натомість там лежать стрічки — довгі смужки криваво-червоного шовку, що звиваються між пальцями, збігають угору зап’ястями й біжать далі, прив’язуючи Хранителя до балконів, дверей та решти скульптур, на які він дивиться.

Постать навпроти не схожа на Мірабель, але це, очевидно, мала бути вона або хтось із тих, ким вона була раніше. Червоні смужки прив’язані до її зап’ясть, обвивають шию, збігають до підлоги й розтікаються під ногами, наче калюжа крові. «Гей, Максе», — думає Закарі, і статуя ледь помітно повертає голову, щоб подивитися на нього порожніми кам’яними очима.

— Ви поранені? — запитує Саймон, коли хлопець задкує, шпортається і таки відновлює рівновагу на вівтарі позаду себе.

Поверхня під пальцями здається м’якою, камінь укритий численними шарами воску. Закарі хитає головою, відповідаючи на запитання, хоча сам не певний цього. Він досі відчуває в легенях і черевиках важку темряву. Можливо, йому треба було б посидіти. Закарі намагається пригадати, як це здійснити. На стрічечці, що майорить біля нього, написані слова, які він не може прочитати, — молитви, благання чи міфи. Бажання чи попередження.

— Я… — починає хлопець, але не знає, як завершити свою фразу. Він не знає, хто він такий. Зараз поки що не знає.

— А ви хто? — цікавиться Саймон, уважно розглядаючи його. — Серце чи пір’їна? У вас є із собою меч, але ви не носите зірок. Це збиває з пантелику. Вам не слід бути тут. Ви мали бути деінде.

Закарі розтуляє рота, щоб перепитати, про що саме торочить Саймон, але натомість бовкає те, до чого постійно повертаються його думки:

— Я бачив кролика.

— Ви бачили?.. — Саймон зачудовано дивиться на нього, і хлопець не певний, що як слід висловлює свої думки, адже тепер вони здаються такими несумісними з тілом.

— Кролика, — повторює він досить повільно, хоча відчуває, як знову недоречно звучить це слово. — Великого, як слон, тільки… кролика.

— Небесний заєць — це не кролик, — напоумляє його чоловік, а тоді зосереджується на мотузках і коліщатках над їхніми головами. — Якщо ви бачили зайця, то Місяцівна вже тут, — каже він. — Тобто зараз уже пізніше, ніж я думав. Король Сов наближається.

— Стривайте… — знову починає Закарі, непевно повертаючись до запитання, яке вже ставив раніше. — Хто такий Король Сов?

— Корона передається від одного до другого, — відповідає чоловік, пораючись із мотузками натренованими рухами однієї руки. — Корона переходить з однієї історії до другої. Уже було чимало совиних королів зі своїми коронами й пазурями.

— А хто нині є Королем Сов? — допитується Закарі.

— Король Сов — це не хто. Не завжди. Не в цій історії. Ви плутаєте те, що було, з тим, що є. — Саймон зітхає, кидає свою справу та знову зосереджується на хлопцеві. Затинаючись, підбираючи годящі слова, він пояснює: — Король Сов — це… явище. Майбутнє накриває теперішнє, наче хвиля. Його крила тріпотять у просторі між виборами й до того, як будуть ухвалені рішення, що віщуватимуть зміну… Давно очікувану зміну, зміну, про яку повідомляли пророки, попереджали знамення і яку передбачали зірки.

— Хто вони — зірки? — Закарі вже думав про це раніше, але ніколи не запитував уголос, утім він залишається збентеженим, не розуміючи, чи Король Сов — це людина, птах, а може, узагалі погодне явище.

Саймон пильно дивиться на нього й кліпає.

— Зірки — це ми, — пояснює він, наче цей найочевидніший факт плаває на поверхні моря метафор і хибних указівок. — Ми всі створені із зоряного пилу та історій. — Саймон відвертається й відв’язує мотузку з якогось гачка неподалік від стіни. Він смикає її — високо вгорі починають обертатися коліщатка та блоки. Півмісяць округляється і зникає. — Це неправильно, — зауважує чоловік, смикаючи іншу мотузку, яка посуває мерехтливі сторінки. — Двері зачиняються, постають нові можливості. Історія пишеться, навіть якщо невідомо, як усе відбувається, а тепер хтось переслідує її, коли читає. Коли очікує кінця.

— Що? — перепитує Закарі, гадаючи, що, може, хотів спитати: «Хто?» — але вже не розуміє різниці між цими словами.

— Історія, — повторює Саймон, наче він цим відповідає на запитання, а не викликає нові. — Я був усередині історії, а потім заблукав за її межами й знайшов місце, де можу слухати замість того, щоб читати. Тут усе шепоче історії, море та бджоли шепочуть, а я слухаю і намагаюся знайти в цьому