Оля Лях - Детективне бюро «примара»: Два світи, Оля Лях

19.2

В мить кімната вибухнула світлом. Шматочки землі полетіли в обличчя, форму попропікало вогнем. Дівчина відтягнула коліна до голови. Хотілось, сховатись, втекти і щоб усе це нарешті скінчилось.

Хтось тряхнув її за плечі.

Коли вуха нарешті змогли чути, а очі знову звикли до темряві, Кора випрямилась, озирнулась.

Довкола просто була руїна. Кімната перетворилась на стародавню земляну печеру часів до нашої ери. Всі по-трохи намагались прийти до тями, стогнали від болю.

- Коро! – вона сфокусувалась на знайомому голосі. Сфокусувалась на долонях, що міцно тримали її за плечі, на білявому волоссі і, таких рідних, карих очах. – Коро! – із полегшеним видихом, дівчину притягнули в обійми.

- Ірвін… - мовила пошепки пересохлими губами і на секунду дозволила собі закрити очі. Глибоко вдихнути.

- Я ж казала, що ми встигнемо вчасно. М-да, ну і понаставив же він пасток в тих тунелях! Ще й купа нюхачів! Бр-р! – долинув невідомий голос.

Кора схаменулась. Відсторонилась і знову оглянула кімнату. Усе скінчилось?

- Ні… - Ніколо лежав біля уламків столу, обпечений вогнем. Він не дихав, не ворушився і не стогнав від болю. – Ні-ні-ні! – Кора перевела погляд на чорноволосу дівчину. Її очі незвично переливались від рожевого до фіолетового. – Ти! Що ти накоїла?!

- Врятувала вас? – легко відповіла незнайомка.

- Ти вбила мою надію врятувати батька, - відчайдушно заперечила детектив.

- Що ти тут робиш, Ніккі? – раптом спитав Серж, отямившись.

- О, привіт, старий друже. Я тут, щоб врятувати вас. Їй от точно потрібна допомога, - чаклунка хутко підскочила до Мірайї, що досі не отямилась. Чорнявка взяла детектива за руку і її очі засяяли фіолетом.

- Твій брат влаштував усе це, - пирхнув Рубан та поспішив до них.

- Ніколо? – підійняла брівки Ніккі. – Це? – вона гидливо оглянула тіло чаклуна. – Ха-ха-ха! Це не Ніколо. Ніколо загинув, а це… Лише перевертень, - вона відпустила руку Рейї та передала Рубану, коли тіньовик розплющила очі. – Привіт, детективе, - всміхнулась їй та пішла до обгорілого тіла. Присіла поруч, спокійно торкнулась чола. Тіло засвітилось і змінилось. Абсолютно. Руки, ноги, зріст, колір шкіри, там, де вона не обвуглилась. Ніккі підійняла його руку, показуючи знайомий із документів Джастіна символ. - Останній із братства, - на це Серж лише більше нахмурився. Нікаелла дістала клинок із піхов і встромила у тіло, яке сіпнулось востаннє.

Чиста загартована сталь і вогонь – єдиний спосіб вбити чаклуна.

- Вставай, я допоможу, - Ірвін буквально підійняв Кору на ноги.

- Нікаелла Бранс, - підійшла до неї чаклунка і подала руку.

- Кора Вега, - дівчина неохоче потиснула її долоню і відчула легку прохолоду в тілі.

- Знеболювальне. І трохи енергії, - всміхнулась чорнявка.

- Ого, невже це найрозшукуваніша відступниця Темного світу? А-а-й, - почулось знайоме бурчання Себастьяна. Нікаелла пирхнула. Ірвін передав Кору в руки чаклунки і подав долоню Чейзу. Той прийняв її не замислюючись, але від коментарів не утримався: - О, і ти тут, перехожий.

- Не починай.

- Хіба ж я починаю? Це ти привів до нас злочинця, - кивнув він на чорнявку.

- Себ, – із застереженням промовила Рейя і закашлялась.

- А що? Дивись який безлад! Рада нам за це голови знесе!

- Я щось пропустив? – долинуло сонно від дальної стіни. Усі звернули увагу на Лоріка Вайна, що заспано потирав очі. Єдиний із них – чистий, цілий і неушкоджений.

Хтось один пирхнув і усі залились сміхом у перемішку з кашлем і стогонами болю. Себастьян підійшов, а вірніше прошкутильгав, до друга і сперся на нього.

- Ні, друже, нічого цікавого. Ходімо. А… А в якій стороні вихід? – глянув питально на Нікаеллу. Та зітхнула і пішла по-новоутвореному проходу.

- Ірвіне, допоможи, - покликав Серж і вони обоє підхопили Мірайю, якій дісталось найбільше.

Знову він. Легкий дзвін у тиші. Немов чистий гірський струмок, що розбивається об каміння і найменші краплинки мерехтять у сонці, утворюючи веселку над потоком.

«Коро… Ко-о-оро… Прийди до мене, Коро» - дівчина сіпнулась. Озирнулась.

- Коро? – покликав Ірвін. - Ти йдеш?

- Так… - останній погляд на зруйновану кімнату-печеру і тіло зі скляними очима. - Так, іду, - вона не хотіла лишатись тут ні на мить.

 

Кора нарешті вибралась з цупких лап Нікаелли – чаклунка володіла неймовірним запасом енергії і майстерно зцілювала усі рани, а їх було чимало. Звісно найбільше дісталось Мірайї. І деякі маніпуляції Бранс проводила без знеболювального, але Сюз була справжнім бійцем - витримала усю процедуру зцілення без жодного зойку.

- Ти не бачила Себастьяна? – шепнула Кора на вухо детективу.

- Шукай його в тихому, темному та холодному місці, - відповіла Сюз. – Перекажи, що я напишу Раді про усе що сталось, а Рубан вже викликав найближчого до нас старшого тіньового детектива.

- Угу, - кивнула Вега і вислизнула з лазарету.

Темне, тихе, холодне – вона відчинила двері спортивної зали і не помилилась. Себастьян лежав на горі матів у кутку, прикривши очі перебинтованою рукою. Він єдиний хто відмовився від зцілення чаклунами. Взяв відновлювальне зілля у Лоріка і зник.

- Так і будеш там стирчати? – першим подав голос.

- Як ти? – відповіла питанням дівчина. Вона пройшла до нього і сіла поруч, дивлячись на парубка зверху вниз. На його прикриті очі, на обпечену руку, на садна та запечену кров на одязі.

- Фізично чи морально?

- І те, і інше?

- Це питання чи твердження?

- Припини.

- Якби я міг!

- Мірайя пише листа Раді про усе, що сталось.

- Вона зобов’язана.

- А Серж вже викликав старшого тіньового детектива.

- Він теж.

Розмова не клеїлась.

- Вежа смерті виправдовує свою назву, еге ж? – його груди сіпнулись і він залився сміхом.

- Це не смішно! – обурилась Кора і вони замовкли. – Болить? – він не дав їй відповіді. Дівчина довго розглядала його чорне волосся, форму обличчя, довгі пальці і, несвідомо, підійняла руку, щоб…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍