Теодор Драйзер - Дженні Герхард, Теодор Драйзер

її від Лестера! Який він добрий, він цікавиться всіма її справами. Значить, вони все-таки не зовсім чужі. Вона йому не байдужа. Вона почала розпитувати його про здоров’я дружини, про те, чи задоволений він своєю мандрівкою, чи довго пробуде в Чикаго. А він, відповідаючи їй, весь час думав про те, як жорстоко обійшовся з нею. Він підійшов до вікна і почав дивитися вниз, на людну вулицю. Екіпажі, підводи, зустрічні потоки пішоходів — все зливалося в химерну головоломку. Так рухаються тіні, коли бачиш сон. Вже стемніло, тут і там засвічувалися вогні.

— Я хочу тобі дещо сказати, Дженні, — промовив Лестер, змахнувши з себе замисленість. — Після всього, що трапилось, це може здатися тобі дивним, але ти й зараз мені дорога. Я не переставав про тебе думати. Мені здавалося, що, розлучившись з тобою, я зробив розсудливо, — так уже тоді все складалося. Мені здавалось, що коли Летті мені подобається, я можу одружитися з нею. З певної точки зору я й зараз готовий визнати, що так краще, але великого щастя це мені не дало. Щасливішим, ніж я був з тобою, я ніколи не буду. Мабуть, справа тут не в мені; окрема людина взагалі мало означає. Не знаю, чи зрозумієш ти мене, але, на мою думку, всі ми — більш чи менш пішки. Нами розпоряджаються сили, над якими ми не маємо влади.

— Я розумію, Лестер, — сказала вона. — Я ні на що не скаржусь. Так краще.

— Кінець кінцем, життя дуже схоже на фарс, — продовжував він гірко. — Дурна комедія, і більш нічого. Єдине, що можна зробити, це зберегти своє «я». А чесності, наскільки я можу судити, від нас ніхто не вимагає.

Дженні не зовсім збагнула зміст його слів, але вона зрозуміла, що він незадоволений з себе, і їй стало шкода його. Вона намагалася його втішити:

— Ти не турбуйся за мене, Лестер. Я нічого, я проживу. Спочатку, коли я тільки звикала жити сама, було дуже важко. А тепер нічого. Як-небудь проживу.

— Але ти пам’ятай, що моє ставлення до тебе не змінилося, — палко сказав він. — Мені важливе все, що тебе стосується. Коли ти влаштуєшся на новому місці, я прийду подивитися, чи все в тебе є. Я й сюди ще зайду до тебе, через кілька днів. Ти розумієш, що в мене на душі?

— Так, — сказала вона, — розумію.

Він взяв її руку й погладив.

— Не тужи, — сказав він. — Не треба. Я зроблю все, що можу. Як собі хочеш, а ти для мене та ж сама Дженні. Я погана людина, але дещо хороше в мені все ж є.

— Нічого, нічого, Лестер. Адже я сама наполягла, щоб ти так зробив. Все на краще. І ти, мабуть, щасливий тепер, коли...

— Не варто, Дженні, — перебив він її. Потім лагідно притягнув її до себе й посміхнувся. — Чи ти мене не поцілуєш за старою звичкою?

Вона поклала руки йому на плечі, довго дивилася в очі, потім поцілувала. Коли їх губи зустрілися, вона відчула, що тремтить. Лестер також ледве володів собою. Помітивши його хвилювання, Дженні примусила себе заговорити.

— Тепер іди, — сказала вона твердо. — На вулиці вже зовсім темно.

Він пішов, усвідомлюючи, що йому хочеться одного — залишитися; Дженні до цього часу була для нього єдиною жінкою на світі. А Дженні стало легше, хоч їм, як і раніше, треба було жити в розлуці. Вона не пробувала розібратися в етичному або моральному боці цієї загадки. На відміну від інших, Дженні не намагалася вмістити океан у чайній чашці, або зв’язати зрадливий світ однією мотузкою, яку називають законом. Лестер все ще кохає її трохи. Летті він також кохає. Ну й добре. Колись вона надіялася, що ніхто, крім неї, не буде йому потрібний. Виявилось, що це помилка, але хіба трохи кохання — ніщо? Ні, звичайно. І сам Лестер був тієї ж думки.

Розділ LX

За наступні п’ять років шляхи Лестера й Дженні розійшлися ще далі. Вони тривко улаштувалися кожен у своєму світі, так і не поновивши колишніх відносин, до яких, здавалося, могли привести їх кілька зустрічей в готелі «Тремонт». Лестер ледь встигав виконувати свої ділові й світські обов’язки; він бував у сферах, про які скромна Дженні й не мислила. А в самої Дженні життя було тихим і одноманітним. В простенькому будиночку на чудовій, але аж ніяк не фешенебельній вулиці, поблизу Джексон-Парку, на Південній околиці, вона жила вдвох зі своєю приймачкою Розою, темноволосою дівчинкою, яку вона взяла із Західного притулку для знайдів. Нові сусіди знали її під ім’ям Дж. Г. Стовер, — вона визнала за краще розлучитися з прізвищем Кейн. А м-р і м-с Кейн, коли жили в Чикаго, займали величезний особняк на набережній, де прийоми, бали й обіди змінялися з разючою, просто-таки калейдоскопічною швидкістю.

А втім, сам Лестер в останній час виявляв схильність до спокійнішого, змістовнішого життя. Із списку своїх знайомих він викреслив багатьох людей, які в смутні роки, що вже одійшли в минуле, виявили себе не в міру вимогливими, або фамільярними, або байдужими, або ж балакучими. Лестер був тепер членом, а в деяких випадках навіть головою правління дев’яти найкрупніших фінансових та торговельних компаній Середнього Заходу: «Об’єднаної Тракторної», з центром у Цинциннаті, «Західної Тигельної», «Об’єднаної Каретної», Другого Національного банку в Чикаго, Другого Національного банку в Цинциннаті і деяких інших, не менш видатних. У справах Каретного тресту він не брав безпосередньої участі, вважаючи за краще діяти через свого повіреного м-ра Уотсона, проте не переставав цікавитися ними. Роберта він не бачив уже сім років, Імоджін — років зо три, хоч вона жила в Чикаго. Луїза, Емі, їх чоловіки й найближчі знайомі стали для нього чужими людьми. Юридичної контори «Найт, Кітлі і О’Брайєн» він і близько не підпускав до своїх справ.

З роками Лестер трохи обважнів, а його погляди на життя набули явно скептичного забарвлення. Все менше й менше смислу знаходив він у світі, який оточував його. Колись, за давніх часів, трапилось незрозуміле явище, почала еволюціонізувати крихітна органічна клітина, — вона розмножувалася ділінням, навчилася поєднуватись з іншими клітинами, створюючи всілякі організми — риб, тварин, птахів, нарешті — людину. І ось людина — скупчення клітин — у свою чергу пробиває собі шлях до забезпеченішого й різноманітнішого існування, об’єднуючись із іншими людьми.