Теодор Драйзер - Дженні Герхард, Теодор Драйзер

церкви, до якої завжди ходив Герхардт, повинен був сказати кілька слів над могилою. Дома, у Сендвуді, було додержано звичайних обрядів. Священик місцевої методистської церкви прочитав початок першого послання апостола Павла до фесалонікійців, хор однокласниць Вести проспівав «До тебе, господи, до тебе». Були квіти, і біла труна, і незчисленні співчуття, а потім Весту повезли. Труну сховали в ящик, повантажили на поїзд і повезли на лютеранське кладовище в Чикаго.

Дженні прожила ці дні немов уві сні. Приголомшена своїм горем, вона майже нічого не відчувала й не сприймала. М-с Девіс і, за її настійної вимоги, ще чотири сусідки поїхали до Чикаго на похорон. Коли труну спускали в могилу, Дженні стояла, дивилася й здавалася байдужою, — мов застигла. Після похорону вона повернулася до Сендвуда, але ненадовго. Їй хотілося бути в Чикаго, ближче до Вести й Герхардта.

Залишившись одна-однісінька, Дженні намагалася обміркувати своє дальше життя. Вона відчувала, що їй треба працювати, хоч до цього й не спонукали її матеріальні нестатки. Можна стати сестрою-жалібницею, тоді треба одразу ж почати вчитися. Згадала Дженні й про свого брата Уїльяма. Уїльям не одружений. Може, він захоче жити разом з нею. От тільки адреса його їй невідома, і Басс начебто також не знає, де його можна знайти. Дженні вирішила пошукати роботи в якому-небудь магазині. Треба щось робити. Не може вона жити тут сама, залишивши на сусідів турбуватись про її долю. Як їй не важко, все ж легше буде, якщо вона переїде до Чикаго й, зупинившись у готелі, пошукає собі роботу або найме будиночок недалеко від кладовища Спасителя. А ще можна взяти на виховання дитину. В місті скільки хочеш сирітських притулків.

Лестер повернувся з дружиною до Чикаго тижнів через три після смерті Вести і тільки тоді знайшов перший лист Дженні, телеграму й ще коротенький лист з повідомленням про смерть дівчинки. Він щиро засмутився, бо був по-справжньому прив’язаний до неї. Охоплений співчуттям до Дженні, він одразу ж сказав дружині, що поїде одвідати її. Його турбувало майбутнє Дженні. Не можна, щоб вона жила сама. Може, він зуміє дати їй яку-небудь корисну пораду. Він поїхав до Сендвуда, але довідався там, що Дженні переїхала до готелю «Тремонт» у Чикаго. В готелі він її також не застав — вона пішла на могилу дочки. Він заїхав ще раз того ж самого дня, і йому сказали, що вона вдома. Коли їй подали карточку Лестера, Дженні страшенно схвилювалась, дужче, ніж хвилювалася, зустрічаючи його в минулі дні, бо зараз він був їй більше потрібний.

Лестер до цього часу багато думав про свій вчинок — цьому не заважали ані більш ніж вдалий шлюб, ані знову здобуте багатство й пошана, його сумніви й незадоволення собою не вляглися до цього часу. Думка, що він забезпечив Дженні, не втішала його, — він завжди знав, як мало важать для неї гроші. Кохання — ось смисл її життя. Без кохання вона була, як вутлий човен у відкритому морі, — це він добре знав. Їй потрібний був тільки він сам, і Лестер відчував глибокий сором від думки, що співчуття до неї виявилося безсилим перед почуттям самозбереження й жадобою багатства. Того дня, коли він піднімався ліфтом у готелі «Тремонт», сумління жорстоко мучило його, хоч він і розумів, що тепер не в його владі щось виправити. Він в усьому винен — і в тому, що спокусив Дженні, і в тому, що не залишився з нею до кінця наперекір усьому світові. Але тепер уже нічого не зробиш. Треба тільки обійтися з Дженні якомога м’якше, поговорити з нею, в міру сил своїх допомогти їй співчуттям і порадою.

— Здрастуй, Дженні, — сказав він привітно, коли вона відчинила йому двері.

Як змінили її пережиті страждання! Вона схудла, бліді щоки ввалилися, очі здавалися величезними.

— Яке страшне нещастя, — заговорив він збентежено. — Хто б міг подумати, що це трапиться.

То були перші слова підтримки, які дійшли до серця Дженні з того часу, як Веста померла, з того часу, як сам Лестер її покинув. Його прихід глибоко зворушив її; від хвилювання вона не могла говорити. Сльози затремтіли у неї на віях і потекли по щоках.

— Не плач, Дженні, — сказав він, обійнявши її і ласкаво притискуючи до плеча її голову. — Мені так шкода. Я багато про що жалкую, та пізно про це говорити. Мені безмежно шкода Весту. Де ти її поховала?

— Поруч з татом, — відповіла Дженні і розридалась.

— Так, погано, — сказав він тихо і замовк.

Трохи заспокоївшись, вона одійшла від нього і, витерши очі, запросила сісти.

— Так прикро, що мене не було тут, коли це сталося, — продовжував Лестер. — А то б я весь час був з тобою. Ти тепер, мабуть, не захочеш більше жити в Сендвуді?

— Я не можу, Лестер, — сказала вона. — Просто сил немає.

— Куди ж ти думаєш переїхати?

— Ще не знаю. Там мені просто не хотілося обтяжувати сусідів. Я думала найняти десь маленький будиночок і, можливо, взяти на виховання дитину або влаштуватись на роботу... Мені так не хочеться жити самій.

— А це непогана думка — взяти на виховання дитину, — сказав він. — Тобі буде не так тоскно. Ти вже довідувалась про те, що для цього потрібно?

— Я думаю, треба просто звернутися до якогось притулку.

— Можливо, що це трохи складніше, — сказав він, замислившись. — Треба виконати якісь формальності, я докладно не знаю які. В притулках вимагають, щоб дитина залишалася під їхнім доглядом, чи щось подібне. Ти порадься з Уотсоном, він тобі все пояснить. Вибери собі немовля до вподоби, а решту полиши на нього. Я з ним поговорю, попереджу його.

Лестер розумів, яка страшна для Дженні самотність.

— Де твій брат Джордж? — запитав він.

— Джордж у Рочестері, але він до мене не приїде. Басс писав, що він одружився.

— А більше нікого немає з рідних, хто б погодився жити з тобою?

— Може, Уїльям, тільки я не знаю, де він зараз.

— Якщо ти думаєш жити в Чикаго, подивись новий квартал на захід від Джексон-Парку, — порадив він. — Там, пригадую, є дуже гарненькі котеджі. Не обов’язково одразу купувати. Спочатку найми на якийсь строк, а там побачиш, підходить це тобі чи ні.

Дженні вирішила, що це чудова порада, — адже вона одержала