Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

й вона, коли у найсильнішому вирі він врився ногами у землю, то відразу ж і вона закам’яніла. Як вдячна коханка не змарнує жодних пестощів, віддячить за кожну, так і вона не упустила жодного руху, не сфальшувала жодного кроку. Ясьо світився на поляні, як сонце, яке сходить понад зірками, не лише свистав і модулював, як флояру, свій танець з вдовою, не лише відтінював його, як на скрипці, але й наче природжений танцмейстер, немовби грав, як на інструментах, іншими танцюючими парами, панував над усім танцем. Ним захоплювалися не лише дівчата, котрі чекали, щоб він запросив котрусь із них до танцю, на нього зиркали не лише приятелі, що танцювали, але навіть бистречани, чи тому, що були у меншості, чи від щирого захоплення, перешіптувались з повагою, а Мандат, що й сам танцював, вигукнув у пориві: «Дай тобі Боже, Ясю! Танцюєш, як вітер». — Навіть Матарга і Ґєлета кивали головами вперше без осуду для Яся.

І він би й зберіг славу першого танцівника на лісовому храмі, якби пощастило. Не було таємницею, що обидва побратими — Фока і Савіцький, відколи пов’язалися обітницями, не наближалися до жінок. Савіцький, зрештою, не танцював ніколи, тільки разом з музикантами грав на цимбалах до танцю. А Фока, хоч колись на змаганнях і здобув славу першого танцівника на лядському, а також і на угорському боці, то відколи почався бутин, він не мав часу танцювати, а тим більше підчас храму. Тільки раз підійшов до жінки Іваниська, говорив їй досить довго якісь милі слова, видно, бо вона почервоніла і опустила очі, а заклопотаний Іванисько мовчки дякував. З усіх сторін на це споглядали із зацікавленням. Потім Фока пішов з жінкою Іваниська до танцю. Танець тривав недовго, але так, неначе нове сонце переливалося по царинці. Фока затьмарив Яся. Адже він танцював безперервно з малої дитини і зберіг ніби дитячу м’якість кісток. Підскакував високо, втікав кудись догори, немов скакав до сонячного провалля, а потім спадав, низько присідаючи, як би провалювався у землю, вмить зривався із присяду і знову злітав до верху, танцював для сонця, танцював для землі. Інші не намагалися зрівнятись із ним, припиняли танцювати, відкривали роти. Ясьо теж зупинився і Фока танцював один з легкою, вродливою чарівницею, з очима з чорного моху, котра вирувала у зигзагах так в’юнко і безвільно, як оксамитовий пилок будяку на вітрі. Після короткого танцю Фока поспішно повернувся до колиби. Даремно Марійка Шестунівна відчиняла і закривала очі.

Марійка танцювала небагато, а як лиш хтось взяв її до танцю, то відразу було видно, що пошкодував, швидко припиняв і вже більше не намагався. Чи вона швидко втомлювалась, чи вдавала, що втомлюється, бо у танці давала вести себе з опором, ніби з неохотою, і після короткого танцю чемно шепотіла: «Мені важко, досить вже». — Та й для чого їй танці, вона і так постійно танцювала.

А все ж сметана вштрикнула більше сил в жили і кості, аніж коли-небудь глибокі, чи й цілком великі ковтки горілки. Танцювали більш завзято, довше, ніж зазвичай. А може й шумувала у кожному, вистрілювала з кожного, а може ще й високогірне повітря, значно легше і свіжіше, ніж задуха кімнати чи хоромів, було тією стихією, що вивільняла від ваги тіла, і сама вирувала танцюючими, як весняні води вирують танцями форелі і водять їхні рої. Танець розходився все ширшим колом по цілій полянці, освітлені роси розсипалися і просякнули у траву, а працьовиті ноги танцівників випрасували луг на зелений танцмайданчик. Але й надалі, немов побільшені роси, червоно-зелено виблискували пари і танцювальні кола. До того ж, ще й білим вилискували полотна, талярами обтяжені шиї, бардки, пістолети на поясах — срібно-золото, всі чола і коліна жінок — рожево, а на чолах заперлився піт, як наново воскресла роса. Попри наліт танцю, трава поглинала кроки, приглушувала підскоки і тупотіння, злагоджувала втому, і просякнута росою вона охолоджувала розігріті ноги. А хто ж захищав саму свободу і радість танцю? Хто вберіг старий звичай від будь-яких похибок і вільний танець від бридоти?

Чи ж сам доброзичливий пан цісар, котрий, як відомо, переймався долею народів, а нашою особливо? Чи славна молоденька цісарівна, звана Констанцією? Чи великий, бо вільний війт Жабйого? Сама музика і сам танець! Так, як у тремтінні рос відбивається світ, зелень дерев, білість водяних гуків, блакить неба, так і в танці. Що ж вони танцювали, який світ втиснули у танець? Реалізували пригоду і любовні історії, танцівник заволодів танцівницею в такому пориві, а вона настільки йому довірилася, що від першого погляду в очі сміливо вирушили у світ, протанцювали світ, пробрались крізь пущу, гори, до моря через море. Втекли у світ від поглядів, від пліток, у турецькі краї, мандрували довго, а поверталися через багато років, не нишком, не з соромом, як це трапляється, а — переможцями, до шлюбу у своїй парафії. В іншому місці ж, десь збоку, старші тупцювали собі статечний полонинський хід, не зважаючи на музичний шал. А радше, підіймаючи і ставлячи повільно ноги, перетворювали для себе сім його танцювальних тактів у один. Так, ніби танець ухопив найважчий повільний ритм: чалап-чалап, коп-коп, дереп-дереп, геей! Заглядали з усмішкою крізь шпари у лісових заслонах на полонини, слухали, як танцює тихо у росах пастуший опікун святий Юрій. Так танцював старий Кочерган, не змінюючи семи зморшок на чолі, із Юстинкою, жінкою Цвилинюка. Витягаючи лице до виразу незрівнянної хитрості, танцював Цвилинюк, як вірна собі корова на кавалерійських навчаннях і всупереч їм, витягаючи поперед себе статечні ноги, то м’яко, то притупуючи. Цей коров’ячий танець він танцював із немолодою, але статечною жінкою Ґєлети, годованкою Бажила. Танцював також старий кєрманич Ґуцинюк з товстою багачкою Бомбихою, і хоч з глибини його лівого ока й надалі зіяла незмінно розпачлива надія, то праве око блимало легковажною спокусою. Танцював навіть виснажений і сумний Пехкало з жаб’ївською молодицею, далеко не сумною. — Або ж, коли зухвалий аркан випалював з музики постріл за пострілом, молоді танцюристи, самі мужчини, неначе осідлали гривастих полонинських коней і, як колись їхні предки, у танці чвалували по полонинах, по бездоріжжях, по водах — на Баторові замки, на Золоту Баню, на панів Куропатвів аж на Пнів, чи разом з панами Яблоновськими проти їхніх ворогів, які начебто кнували панщину для поневолення гірського народу. Скрипки іржали вищанням загнаних коней, бубни гуділи тупотом босих копит по полонинських степах, цимбали свистом вітру розбурхували гриви коней і чуприни вершників.